1 Іваньо І.В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. Передмова до видання: Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К., 1973. — С. 17. 

2 Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — С. 33.

Суто народна мова, як і в XVII ст., представлена в інтермедіях до різдвяних і великодних драм. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав, як про це вже йшлося, різдвяну драму «Комическое дЂйствиіе» і великодню драму «Властотворній образ чедовЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п’єс додано по п’ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п’єси. Це побутові сценки, в яких діють полякастроном, мужик, Пархім (українець), циган, литвин (білорус), баба, циганка, козак, лях, поляк (окремо), жид, москаль та ін. Українці розмовляють українською мовою, поляки — польською, литвин — білоруською, москаль — московською, цигани — українською з елементами імітації під циганську і т. ін. Цікаво, що чорт закидає поцерковнослов’янськи:

Се уже обрЂтохом сожителя сЂни,

Котораго аз ношу на раменах нинЂ.

Сей мнЂ завсегда во всем послужливъ биваеть

І всю мою заповЂдь в себЂ сохраняеть (127).

Цією ж мовою розмовляють дяки-пиворізи:

Хто здЂ таков, хваляся, себе величаше?

Аще прійдеть кто к нему — нЂчого не даше.

А мы, було, як когдась на мЂсцЂ бували,

То до мене всЂ странии в школу прихождали (134).

Етимологічне /о/ тут майже послідовно переходить в /у/, а /е/ — в /’у/: Пархум, на пул, постул «постіл», плуд, пруч, вун, стуйте, тулко, макутра, не буйсь, принюс; форми третьої особи однини першої дієвідміни звичайно уживаються без -т (зійде, нЂ дбає, гадає, буде, покаже, помаже), але форми з -т уживаються також (береть, проженеть, знаеть, прибЂгаетъ), можливо, це не давні традиційні літературні форми, а діалектні; майбутній час на -му, -ме, -меш уживається також: пам’ятатимеш, чернЂтимуть; порівняно з іншими літературними творами тут особливо поширені демінутиви: хорошенко, швиденко, низенко, старенкая, раденкая, першенкій, горЂлица, бичатко; багато представлена в цих творах фразеологія, як приказки і прислів’я, так і сталі вирази, які заступають собою лексичні одиниці, напр.: Об вовку мова — вовк тут же (104); Все, бувало, як Марко по пеклу, товчется (121); око коле на циганскіе жупаны (120); Ни свЂт, було, ни зоря, то й потелЂпався (121); жунка гризе голову (122); НЂ сее, нЂ тее (123); Нумо мы в ноги (124); все ж не дает просвЂтку (136). Є в цій мові і прокльони, нерідко з вульгарним відтінком: А що бак ти у чорта, искажи, за птиця? Чи миш, чи кажан, чи перепелиця? (100); Ат чорт его знае, да и чортова мати (104); Нащо ж було наперед брехать, як собацЂ (122); Тху, на тебе все лихо (122).

Народну мову зберігала народна пісня. Проте різниця між розмовною мовою і мовою фольклору була досить хистка. Як відзначав М. Возняк з приводу однієї з найраніше записаних пісень про козака та Кулину, цей твір «не є народнім.., про се, на мою думку, не можна й спорити, хоч загалом в такім разі треба мати на увазі дві річі: перше, що кождий твір усної словестності в своїм первозначності є індивідуальним, не колективним твором, друге, що велика частина так званих творів усної словесності се колишні літературні твори» 1. 

1 Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки. Видає Михайло Возняк. — Львів, 1913. — Т. 1. — С. 3.

Чи не найпоширенішими пам’ятками науково-практичного жанру XVIII ст. були травники, лікарські та господарські порадники. Рукописи медичного характеру за змістом становили порадники з ботаніки, фармакопеї та фармакології, медицини в цілому, анатомії, фізіології. Господарські порадники містили дані про ведення господарства, зокрема домашнього, про землеробство, тваринництво, бджільництво, кулінарію та ін. Такого змісту пам’ятки були відомі уже в XVI ст., а особливо в XVII ст. 1 З численних праць такого типу середини й другої половини XVIII ст. опубліковані лікарські порадники «ЛЂкарства писа[нъ]ніє, которими бє[з] мє[ди]ка в дому всАкъ поратоватисА можетъ», «Книга ЛЂчебн[а]А щ[т] многи[х] лЂкарствъ» і господарський порадник «Практика сіА, или оувЂщеніе, працовитымъ господаремъ, вел[ь]ми пожиточная, з[ъ] которой каждый познати можеть постановление пришлого року зимы, весны, лЂта и щсени, наветь ка[ж]дого м[сЮ]ца и дня, яко и коли щ[т]мЂнности во[з]духовъ небесныхъ и оурожаевъ земныхъ сподЂватися» 2. 

1 Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1984. — С. 6. 

2 Там же.

Літери ы, и, Ђ вживаються тут в основному етимологічно правильно, хоч інколи ы виступає замість и, a Ђ замість и (попЂлъ, слнЮце не свити[т]). Літерою г передається фрикативна вимова звука /г/; для позначення вибухового звука /ґ/ уживається g або г (для пу[р]gаціі, флАґму); замість давньоруських ръ, лъ, рь, ль послідовно виступають сполучення ри, ли (покришивши, покри[в]чана, грими[т]; /р/ переважно тверде (на горачи[мъ], co трома, защрують).

З лексичного погляду пам’ятка цікава тим, що тут багато представлена термінологія, особливо анатомічна й медична. Людський організм описаний досить повно: голова, затилок голови, очи, нога, локоть, серце, скронЂ, шия, пулс, великий палец, малий палец, утроба, плеура, горло, селезена, нирки, ко[ст]ки, крижи та ін. Назвам хвороб також приділено не меншу увагу: хороба, гора[ч]ка, жолтянка, фебра, гипоко[н]дрія, запаленіє, боле[з]нь меля[н]холЂчна, шаленство, дихавиця, заде[р]жан[ъ]е, набракло[ст], плястер, парооиzм,