Першим друкованим словником став "Лексись сиреч речення, въкратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы" Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово: авва - тато, отецъ; баснъ - казка, слово, байка; юноша - парубок, младенець; виновны - тот, который єсть чему причиною тощо.

Видатною пам'яткою староукраїнської мови с "Пересопницьке євангеліє", написане в 1556-1561 pp. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була "порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література", коли писали "мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України".9

І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), вже з'являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою.

За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов'янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 p.).10 Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою с думка Івана Франка, що "Енеїда" Котляревського "не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції".11

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксують живе мовлення свідків і підсудних, адже для точності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.

У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький.

Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники ХVІІ ст.

Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів - характерне для ХV-ХVІ ст. явище. Так гетьман Ходкевич у 1568 р. писав у передмові до "Учительного євангелія", що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але "мудрі люди" застерегли його, вказавши, що при перекладі "здавных пословиць на новые, помилка чиниться немалая".

Ось як про це писав Павло Житецький: "Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави; це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі".12

Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській, або, в кращому випадку, слов'янській.

УКРАЇНСЬКА МОВА ХVІІ-ХVІІІ СТ. ТА ПРАВОПИСНІ ШУКАННЯ ХІХ СТ.

До пам'яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов'янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов'янською і народною.

У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов'янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.

У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького "Грамматики словенския правилное синтагма". Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською.13

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних