Не виключена можливість, і так нерідко буває, що одна широка тема тексту об'єднує в собі ще одну чи декілька вужчих тем. Однак побіжні теми не повинні затінювати теми головної. Тема тексту органічно зв'язана з його основною думкою, як і навпаки. Тема – це те, про що говориться в тексті, питання, яке розкривається в ньому, а головна думка – результат внаслідок цього розкриття, судження.

Практичне ознайомлення учнів з суттю теми й основною думкою тексту, а на уроках мови і літератури є широка можливість для цього, відіграє надзвичайно велику роль у навчанні зв'язного мовлення.

Для визначення смислу, функції слова, словосполучення чи речення служить контекст – змістовно завершений відрізок усного чи писемного мовлення, в якому функціонують ці мовні засоби. В окремих текстах (жанрах художнього, публіцистичного стилів) виявляється вербально не виражена, прихована інформація, яку звичайно називають підтекстом.

Для аналізу тексту важливими є ще й такі поняття, як засоби зв'язку у тексті (лексичні повтори, синоніми, займенники, службові слова), актуальне членування на тему і рему ("дане" і "нове") в кожному реченні і в тексті загалом, способи розміщення речень (послідовний і паралельний).

Отже, текст як лінгвістичне поняття характеризується інформативністю, смисловою, структурно-граматичною та функціонально-стилістичною взаємозв'язаністю мовних одиниць, що його утворюють [8, 96].

1.3. Текст і навчання зв'язного мовлення

У шкільній практиці широко застосовуються різні аспекти роботи з розвитку зв'язного мовлення учнів як на уроках мови (робота над словом, словосполученням, реченням під час вивчення окремих тем курсу відповідно до навчальних програм), так і на спеціальних заняттях, присвячених розвитку зв'язного мовлення (робота над темою, планом, композицією тексту, діалогічним і монологічним мовленням, творами різних жанрів).

У науковій, методичній і навчальній літературі останніх років, у новій програмі з мови відображається і нове для науки питання, як використовувати в навчанні усного і писемного монологічного зв'язного мовлення одиниці більші ніж речення (надречення), структуру яких необхідно вивчати так само, як і синтаксис окремого речення.

Проблеми розвитку мовлення в сучасній лінгвістиці, психології, лінгводидактиці пов'язують з вивченням одиниць більших ніж речення. В основі діючої Програми з розвитку зв'язного мовлення лежить не лише проведення тих чи інших творчих робіт, а система формування певних умінь, що забезпечують самостійне складання тексту. Найголовніші серед них - уміння говорити і писати в межах певної теми; збирати і систематизувати матеріал до наступного твору; будувати текст в певному жанрі, в тій чи іншій композиційній формі, а також вироблення навичок аналізу тексту.

Зв'язне мовлення насамперед передбачає наявність зовнішніх та внутрішніх зв'язків між реченнями сформованої структури. Встановлення зв'язків між реченнями та засобів їх вияву у кожній структурі тексту стає орієнтиром учителеві в роботі над розвитком зв'язного мовлення учнів.

Для системи навчання зв'язного мовлення принципово важливе значення має розрізнення загальновживаного у шкільній практиці слова "текст" і терміна "текст" як лінгвістичної одиниці. У шкільній практиці слово "текст" широко вживається у значенні "уривок з якого-небудь словесного твору, який призначається переважно для навчальної мети" (текст вірша, текст вправи, текст диктанту та ін.), а також як закінчений у композиційному і змістовому плані твір (приказка, прислів'я, повість, оповідання, роман). У лінгвістичному плані текст розуміють як системне утворення, в якому формуються із з'єднаних речень (простих і складних) структури на смисловій, композиційній, синтаксичній основі.

Отже, текст як мовна одиниця характеризується семантичною цілісністю, закінченою структурою, в якій наявна специфічна пов'язаність речень та інтонація. Однією з поширених структур тексту є надфразна єдність. У тексті виділяють також такі "надречення", як приєднувальні конструкції та абзаци.

Синтаксична єдність відома під різними найменуваннями – надфразна єдність, синтаксичне ціле (більш уживаним є термін синтаксична єдність).

Синтаксична єдність – це група речень, об'єднаних мікротемою. Основу її становить властива цій складній одиниці ритмомелодика, закрита будова і домінуючий в ній зв'язок – "переплетеність" речень, яка полягає в тому, що зв'язки між реченнями щільні і кожне з них нерозривно пов'язане з рештою. У цій "переплетеності" виділяється відносна незалежність першого при залежності всіх інших речень структури [10, 78].

Сукупність перелічених ознак синтаксичної єдності розкривається у зіставленні двох текстів.

І. 1. Я пливу за водою. 2. Я пливу за водою і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні – весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство – качки, чайки, журавлі 3. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. 4. І плав пливе. 5. Пропливають лози, верби, в'язи, тополі у воді, зелені острови.

II. 1. Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. 2. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі... 3. Весь у полоні в сумного і весь у той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. 4. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! 5. Як вправно робив, який був дужий і чистий... 6. Як гарно ложку ніс до рота... 7. Жарт любив, точене, влучне слово. 8. Такт розумів і шанобливість. 9. Зневажає начальство і царя. Цар ображав його гідність...

Перший приклад складається із самостійних незалежних речень, що поєднуються перелічувальною інтонацією. Весь уривок має відкриту будову: кількість речень у ньому зумовлена не структурою,