У другому тексті у першому незалежному реченні запрограмоване семантичне ядро структури: зафіксована тут думка про неперевершену вроду батька супроводжується у наступних реченнях розгорнутим викладом рис батька-красеня. Об'єднання усіх речень синтаксичної єдності однією темою відбито відповідними засобами, що у своїй сукупності визначають структуру синтаксичної єдності. Це і характеризує замкнутість будови цієї структури.

З'ясуємо, якими засобами реалізується зв'язок між простими та складними реченнями у наведеній структурі.

Можна відзначити насамперед займенники (нього, весь, він), позбавлені за своєю морфологічною природою номінативного значення, і властивість їх розкривати у контексті залежність цих речень (другого, третього і четвертого) від першого, за допомогою якого вона конкретизується. У реченнях з дієсловом, займенником, сполучником у зачині ступінь неперервності тексту виший на відміну від речень з іменником у зачині, коли останній не входить у ланцюг повторень.

Якщо зв'язок речень у синтаксичній єдності реалізується за допомогою займенників. То важливо нагадати учням про специфічні значення займенників, які не означають ні предметності, ні ознаки, кількісних понять, а тільки вказують на них. Тому речення із займенниками позбавлені самостійності, їх семантика розкривається через зв'язок з іншими реченнями.

На особливу увагу заслуговує у мережі "переплетених" зв'язків речень синтаксичної єдності модальність – співвідносність предикативних центрів (співвідносність видо-часових ознак присудків речень синтаксичної єдності та їх відношення до реальної дійсності). У другій структурі речення, починаючи з п'ятого, відзначаються паралельною предикативністю: присудки в цих реченнях (робив, ніс, любив, розумів, зневажав), які передані однаковими дієслівними формами (минулого часу доконаного і недоконаного виду), відносяться до того самого підмета (він) четвертого речення, який у свою чергу пов'язаний з підметом першого речення (батько).

Підтримується цей зв'язок речень у синтаксичній єдності синтаксичним паралелізмом, який означає однакову або близьку будову речень, що межують в одній структурі. Так, майже ідентичні за своєю будовою речення п'яте шосте, сьоме; досить близькі за будовою – друге, третє. Отже, синтаксичний паралелізм є виразним засобом зв'язку речень у складі синтаксичної єдності [10, 79].

Перелік засобів зв'язку синтаксичної єдності (займенники, модальна співвіднесеність речень, синтаксичний паралелізм, лексичні повтори) можна доповнити такими ознаками, як сполучники, прислівники займенникового походження, модальні слова та частки, порядок речень тощо. До того ж треба зазначити, що вся сукупність ознак необов'язкова для кожної структури.

Порівняймо вирішальну роль повторів (косар, косою, обкосив) у наведеному нижче першому уривку та питому вагу займенникових слів (він, нього і т. ін.) у другому уривку, не виключаючи, звичайно, їх сполучуваності з іншими ознаками синтаксичної єдності. І. Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером... Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою... Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю...

П. Нічого казати, розумний був, добрий пес. Він користавсь у нас усіма благами... Він був пес-трудяга. Він любив допомагати в господарстві. У нього підростав уже син... Він веселив... цілий куток...

Можемо нагадати про один із способів визначення синтаксичної єдності – вилучення зі структури окремих речень (наявність в ізольованому реченні зв'язку з іншими реченнями характеризує його як складову частину синтаксичної єдності). Корисно буде знайти в усіх наступних реченнях (крім першого) наведеного нижче тексту елементи зв'язку, який здійснюється за допомогою інших речень, що в сукупності організують одну складну синтаксичну одиницю - синтаксичну єдність [10, 79].

1. Один кінь у нас звався Мурат, другий Тягнибіда. Обидва вони були немолоді..., ніхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста в них аж сипалась скрізь, і все вони чухались. Тому, очевидно, ... не існувало хлопчика, що б так би мріяв про кінську красу, як я...

У тексті від синтаксичної єдності слід відрізняти приєднувальну конструкцію, що поширена як у науково-публіцистичному, так і в художньому стилях. У структурі приєднувальна конструкція має чимало спільного із синтаксичною єдністю. Проте приєднувальна конструкція має притаманні лише цій структурі ознаки. Наприклад:

До чого ж гарно й весело було в нашому городі! 2. Ото як вийти з сіней та подивитись навколо – геть-чисто все зелене та буйне. 3. А сад, було, як зацвіте весною! 4. А що робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. 5. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! 6. Чого тільки не на садить наша невгамовна мати.

Структуру приєднувальної конструкції становлять дві частини: головна і залежна (приєднувальна). Головну частину в наведеному тексті утворює перше речення, приєднувальну – друге, третє, четверте, п'яте, шосте. І хоч друга частина представлена кількома реченнями, але приєднання як синтаксичний зв'язок функціонує лише між двома частинами: залежна частина приєднується до головної, тобто між ними існує однобічна залежність. Приєднувальну частину особливо виділяє ланцюг речень, збільшення якого визначається не його структурою, а мовленнєвою ситуацією, обсягом інформації, що пов'язане з відкритою будовою цієї частини приєднувальної конструкції (див. у наведеному прикладі друге, третє, четверте, п'яте, шосте речення). Виразною ознакою приєднувальної конструкції є також фіксоване розташування її частин: головна (перше речення) – в препозиції, приєднувальна (друге, третє, четверте, п'яте, шосте речення) – в постпозиції. Розглядувана приєднувальна частина сполучається з