головною сполучником а у зачині кожного речення. Але коло сполучників у приєднувальній конструкції значно ширше, воно складається зі сполучників різного типу ( одиничних сполучників а, адже, аби, та тощо), а також поєднань сполучників і модальних слів, часток (та й, а то, ще й хіба що, так що, через те, тільки що, а іноді, і крім того, а особливо, і може, а тим більше та ін.).
Хоча сполучники приєднувальної конструкції і співзвучні із сурядними та підрядними, але за своїми функціями вони не збігаються. Сполучники приєднувальної конструкції не виражають тих логіко-семантичних відношень, які передаються сурядними і підрядними сполучниками. Показником відходу таких сполучників від свого головного значення є місце, яке вони займають у структурі, – вживання їх після паузи, що характеризує кінець речення. Приєднувальній конструкції властивий своєрідний ритмомелодійний малюнок, що характеризується паузою перед приєднувальною частиною. Ритмомелодика приєднувальної конструкції стає особливо виразною у структурі, яка складається із сукупності інтонаційних речень.
Семантика приєднувальної частини, як правило, спрямована на розгортання значення основної частини, акцентування уваги читача на викладеному в головній частині. Разом з тим приєднувальна частина не позбавлена додаткових мотивів до основного значення. Отже, серед ознак приєднувальної конструкції виділяється тематична цілісність, специфічна структура (фіксоване розташування частин, з яких друга частина має однобічну залежність від першої; відкрита будова приєднувальної частини), ритмомелодика. Особливо виділяються характерні засоби зв'язку приєднувальної конструкції (повтори сполучників у зачині речень, лексичні повтори, синтаксичний паралелізм, еліпси, зосереджуваність інтонованих речень), які можемо простежити у поданих нижче реченнях:
1.1. Притулившись на лавці край вікна під рушниками. Щоб не помітили дівки, я весь перетворююсь на слух. 2. І вони тоді довго і повільно... виспівують мені талан. 3. І ось ... я починаю видіти: великий молодець, ходжу я по торгу... І мушу я ніби продати коня... А кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві, одспівує мені на вухо...
II. - Е-е! - філософує дід під дубом. -То ж було колись роси які, та води, та болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть чисто все повисихає й зведеться ні на що... А комарів було! -захоплювався спогадами дід. - ... А тепер хіба се комарі? Так, наче їх і нема зовсім... Або деркачі. То ж було як почнуть тобі деркати вночі... А зараз де-не-де тобі деркач. О, чуєте?
Незважаючи на відмінності у сфері синтаксичних відношень та їх формального відбиття у приєднувальній конструкції та синтаксичній єдності, межа між цими структурами в мові та мовленнєвому процесі надзвичайно рухома. Саме тому практикується нерідко включення однієї або двох структур приєднувальної конструкції до складу синтаксичної єдності, тобто комбіновані структури, які зручніше розглядати у відношенні до абзацу.
Всупереч погляду на абзац як на пунктуаційний знак, О.М.Пєшковський поклав початок синтаксичному дослідженню його. Підкреслюючи в абзаці синтаксичну одиницю, складнішу за складне речення, він відзначив звичайність його інтонації [19, 22]. З часом уточнювалися властивості абзацу як структури тексту. Абзац – це визнана структура тексту, яка складається з тематично об'єднаних одного чи кількох речень, однієї чи кількох структур синтаксичної єдності, або з комбінації структур. На письмі абзац відокремлюється новим рядком, що частково наближається до пунктуаційних знаків, наприклад:
1. Вода прибувала з дивовижною швидкістю. В один день затопило ліси, сінокоси, городи, стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю ніч. Дзвонили дзвони. У темряві далеко десь гукали люди...
2. Погодою у нас на сінокосі... завідувала ворона. Це була, так би мовити, наша фамільна ворона. Вона возсідала коло нашого куреня... Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід починав... позіхати...
Своєрідність абзацу полягає у тому, що в ньому перехрещуються лінгвістичний, літературознавчий та поліграфічний підходи. Оскільки абзац вживається передусім у писемному мовленні, він використовується в різножанровій літературі як композиційно-стилістична фігура. Контури цієї фігури стають особливо виразними внаслідок зіткнення абзацу з приєднувальною конструкцією та синтаксичною єдністю в їх комбінованих модифікаціях. Відбиття таких модифікацій у цілому ланцюгу абзаців наближає таку синтаксичну будову до єдиної структури і надає Їй специфічного синтаксичного забарвлення. Наприклад:
У сьому короткому нарисі... автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний... світ... частіше починають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгі роки розлуки із землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в ... дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті...
А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання... усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі... І перші радощі, і вболівання, і часи перших захоплень дитячих...
До чого ж гарно й весело в нашому городі!.. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа... А соняшника, а маку, а буряків, лободи, укропу, моркви!..
А малини - красної, білої /..
Прищеплення учням смаку до спостережень над сполучуваністю речень у тексті (структурах) є запорукою успішного розвитку їхнього зв'язного мовлення і підготовки до самостійних письмових робіт.
Уявлення школярів про текст розширюється під час вивчення стилів мовлення у певних мікрожанрах - описі, розповіді, роздумі [19, 18].
Під описом розуміється текст, у якому речення перебувають у відношеннях одночасовості (перелічуються існуючі в той самий час предмети, ознаки, дії, стани) За структурою опис відповідає синтаксичній єдності з паралельним зв'язком. Темами