Реферат з мовознавства

Мова і держава. Державність мови

Держава є божественна ідея як вона існує на землі. Таким чином, вона є точніше означуваний предмет всесвітньої історії, в якому свобода отримує свою об'єктивність й існує, насолоджуючись цією об'єктивністю.

Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель

Але сучасна демократія виводить кудись поза текст питання щодо національних прав, себто права кожної людини на свою мову, культуру, державність.

Ізраїль Клейнер

У чималій кількості існуючих дефініцій держави, авторами яких є соціологи широкого спектру – від лібералів-демократів до марксистів, – ключовим словом виступає "насильство". В. І. Лєнін писав, що держава є органом насильства, "машиною для підтримання панування одного класу над другим". За його твердженням, суть держави – "організоване, систематичне застосування насильства до людей"

Справді, радянська держава цілковито відповідала цій Лєніновій формулі. Модель такої держави, доведена до вершин досконалості Й. В. Сталіним, дістала широке застосування не лише в країнах "реального соціалізму" – від Монголії до Куби, а й у фашистських країнах, передусім у гітлерівській Німеччині.

У хрущовсько-брежнєвські часи в дефініції держави акцент зі слова "насильство" було зміщено, що, однак, не змінило суті цієї держави, особливо в період сусловського неосталінізму. "Здійснюючи в процесі становлення соціалістичного ладу насильство щодо класових противників, соціалістична держава чинить свій основний – організуючий та управлінський – вплив ненасильственими методами" .

Ми розглядатимемо феномен держави (національної) як найвищу, всезагальну форму структурної (само)організації суспільства, що забезпечує його автономну життєдіяльність. Той чи інший рівень владної організації існує у будь-якому виді соціального співжиття і споріднення: в родині, роді, племені, громаді і т. д. У певному сенсі організація співжиття випливає із самої суті другого з виділених понять: співжиття потребує організації. Держава – це воля спільно діяти,– казав Хосе Ортеґа-і-Ґассет.

Ще в VI столітті до н.е. Кун Цзи (Конфуцій) писав, що держава має ґрунтуватися на таких засадах, як гуманізм, обов'язок, культура, віра, вірність, співчуття тощо, тобто бути державою-родиною, державою для народу . Особливо великого значення надає державі – і це цілком природно – націоналізм бездержавних народів, розглядаючи націю як політично організований народ, а державу як політичну організацію нації.

"Націоналізм вчить,–писав Микола Сціборський,– що поки нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духовної та матеріальної творчости, то держава – це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, вдосконалює й збагачує її існування, як рівно ж означує її історичну ролю між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла і найвища її в її ідейній та реальній вартости мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомісць вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші ціли та інтереси: клясові, партійні, групові й особисті" .

На думку О. Мотиля, націоналізм,– "це попросту стремління нації чи, скоріше, національної еліти до держави" , а тому "націоналізм як такий завершується із здобуттям держави" . Звичайно, таке тлумачення націоналізму надто спрощене. Держава – це не лишень мета. Вона є також засіб, інструмент, знаряддя, яке забезпечує існування й розвиток нації, оберігає її від зовнішньої й внутрішньої деструкції. Держава – це організована воля народу до самостійного життя, і, як така, вона має перевагу над стихійною волею до життя, з якої вона випливає і на якій базується.

Конкретний вияв державності залежить від багатьох історичних, етнічних, економічних та ін. факторів, серед яких немаловажну роль відіграє менталітет народу й особливо тієї верстви людей, яка, за словами Макса Вебера, володіє монопольним правом на насильство в межах певної території, тобто здійснює державне, владне управління.

В етнічно однорідному суспільстві відмінність між тими, хто править (суб'єктами влади), і тими, ким правлять (об'єктами влади), має тільки соціальний характер. Ще на початку минулого століття Йоган Ґотліб Фіхте завважив, що найкращий порядок існує там, де кордони держави збігаються з межами окремого народу. Класичним зразком цього може слугувати Японія.

У поліетнічних державних утвореннях до соціальних відмінностей і протиріч додаються національні, в тому числі мовні, суперечності. Державне чи, ширше, суспільне насильство має тут два вектори – соціальний і національний, які в стосунку до пригнобленого етносу практично завжди збігаються. Таким чином, антагонізм між владою і більшим чи меншим числом етнічних складників суспільства має в поліетнічних державах ширший засяг. Взаємини між державним і підлеглими етносами значною мірою визначаються ментальністю панівної нації. Коли, скажімо, англійці за межами британських островів лишень економічно і політично визискували завойовані народи колоній, то росіяни, крім цієї цілі, ставили собі за мету зросійщити підкорені народи, перетворити їх за царя на православних росіян, а за комуністичної влади – на радянських росіян.

Нині згадані два підходи панівних націй до підлеглих народів мають, відповідно, назви плюралізму й асиміляціонізму. За приклад другого із них політологи звично наводять політику Франції, а першого – Канади, США, Іспанії, стосовно яких, однак, додають часову координату початку проведення ними цієї політики. Скажімо, Канада, як і США, впродовж десятиліть провадила політику "плавильного котла", але під тиском етнічних груп своєї країни була вимушена на початку 60-х років нашого століття перейти до політики мультикультурності, у формуванні якої, до речі, помітну роль відіграла українська спільнота Канади, зокрема видатний українсько-канадський вчений і політичний діяч професор Ярослав Рудницький. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років