Згадаймо ту безліч публікацій і заяв діячів різного ґатунку сусідньої держави про примусову українізацію українців, про "бедственное положение русских и русского языка в Украи-не", про "русский Севастополь, потому что за него пролито слишком много русской крови". Згадаймо постанови і заяви Госдуми щодо "незаконності" передачі Україні Кримського півострова.

А наші зверхники, як правило, ввічливо мовчали, хоча Вер-ховна Рада мала всі підстави порушити питання про стан укра-їнців та їхньої освіти й інформаційного забезбечення україн-ською мовою в Росії, про незаконність рішень 1919 р. та 1925 р. щодо включення до складу РСФСР Гайворонського, Путивль-ського і Новооскольського повітів Курської губернії; Остро-зького, Богучарського, Биргоченського — Воронезької; Тага-нрозького — Донської області; Тимрюкського та Єйського — Кубанської, де українці становили від 51 до 90% загальної кіль-кості населення.

Згадаймо брутальне й озлоблене втручання церкви сусідньої держави, коли церковники, підпорядковані патріарху Але-ксію (Ридіґеру) твердили, що українська держава не має пра-ва запрошувати, а українська церква підтримувати державний візит визначного гуманіста папи Івана-Павла ІІ.

Все це є втіленням у життя заходів, запропонованих пол-тавським губернатором Багговутом ще 1914 р. В таємній записці на ім'я міністра внутрішніх справ Російської імперії для боро-тьби з "украинским сепаратизмом" він, зокрема, пропонує:

«12. Необходимо субсидировать некоторые газеты, изда-ющиеся в Киеве, Харькове, Полтаве и Екатеринославе, с це-лью борьбы, путём печати, с украинским движением. Осно-вания борьбы должны быть следующими:

а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и малороссийской; признание общего корня этих наречий и полонизации малорусского языка в прежние времена;

б) разъяснение, что "украина" означает "окраину" и что такие окраины до присоединения к России были и у Польши и у России. Необходимо правдиво освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще "окраины" Государ-ства, поясняя, что никогда никакого "украинского" народа не было;

в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей о необходимости общегосударственного языка, како-вым только и является великороссийское наречие, о богатст-ве русского языка, обширности и богатстве его .литературы и т. д., о роли современного малорусского языка как простона-родного и не имеющего литературы и будущности;

г) помещение статей об экономической связи малорусских губерний с великорусскими».

Книжковий ринок України заполонений російською про-дукцією з життєописами імператорів, імператриць, діячів "бан-дитского Петербурга" та інших "русских деятелей", секспорадами, астрологічними календарями... А українська книжка, май-же задушена податками свого українського уряду,— як голка в копі сіна. За дванадцять років незалежності кількість видань українською скоротилася вдесятеро. В комі перебуває доку-ментальне та науково-популярне кіно, а анімалістичне та ху-дожнє ледь животіють.

Результат: за офіційною статистикою, у 1999 р. (на вось-мому році незалежної України), частка періодичних видань українською мовою становила у середньому по Україні лише 13%, а в ряді областей — 5 і навіть 3 відсотки. Частка українських фільмів у інформаційному просторі становила 2%. На 80?'о , залишаються російськими фонди бібліотек. Тож не дивно, що

На мосту через залізничну колію поблизу Жулян у Києві з’являється гасло, яке залізничники періодично зафарбовують: "Хороший хахол — мёртвый!". Щоб хоч якось допомогти укра-їнському книговидавництву, Верховна Рада в лютому 2003 року, подолавши вето Президента(!), звільнила від оподаткування українську видавничу продукцію.

Закон про державність української мови чиновниками, по суті все ще совєцькими, перетворено на опудало, яким заля-кують "русскоговорящих". їм же підсовують як альтернативу ідею "государственности русского языка на Украине".

Російська мова все ще переважає в ЗАГСах, ЖЕКах, у наукових установах Національної Академії наук України, в школах (навіть з офіційною назвою "українська") та вищих навчальних закладах, особливо після підписання Президентом України 15 червня 1999 р. доручення міністрові освіти, яким дозволив вступникам до вищих навчальних закладів складати вступні іспити російською мовою.

Зросійщення українців продовжує армія, міліція, заклади виконання вироків, церква Московського патріархату.

Ігнорує державну мову значна частина народних депута-тів, які свої виступи у Верховній Раді проводить лише на "об-щепонятном", хоча в статті 15 "Закону про мову" чітко сказа-но, що мовою з'їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадсь-ких органів є українська мова. В найвищих посадових кабіне-тах звучить "великий и могучий русский мат". Цей "подекуди нелітературний відповідний лексикон", на переконання "був-ших красних директорів", здатний розв’язати проблеми в у країні. Чинного "Закону про мову" не дотримуються і най-вищі урядові особи в Міністерстві внутрішніх справ, Держав-ній податковій адміністрації, армійські генерали й генерали прикордонних військ.

Стара мудрість стверджує: "Хто не знає мови народу, на землі якого живе, той або гість, або наймит, або окупант".

Кожен народ — створена Богом неповторна квітка, що ро-сте поруч з іншими на клумбі, яку ми називаємо людством. Квітка, яка має свій, відмінний від інших, аромат, якою є мова цього народу. І кожен з нас, пелюсток квітки, яку ми назива-ємо "Україна", відповідальний за її мову.

«Своєрідність мови,— зазначала К. Шудря,— впливає на сутність нації, її світобачення, менталітет, вдачу, звідси розріз-нення мов — це передусім розмежування світогляду».

Всі разом маємо перебороти негативні тенденції, які діють у нашому суспільстві. Пора скинути полуду минулого, пора збирати розкидане українське каміння, пора ставати україн-цями !

«Ми звичайно не уявляємо собі, наскільки кожен з нас від-повідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безко-нечно малій дозі».— цю думку Юрія Шевельода треба усвідомити мити кожному українцеві. He все ще втрачено. Як зазначав А. Авторханов, «отброшенная царизмом и большевиз-мом на триста лет назад в своем национально-государствен-ном развитии, систематически подвергаемая оккупантами де-украинизации, украинская нация оказалась неистребимой».

Наполегливою працею кожного і