Отримувач мовлення для адекватного розуміння текста повинний володіти певним життєвим, мовним і мовленнєвим досвідом і загальним кругозором, знати предмет повідомлення, вміти настроюватись на індивідуальні особливості відправника мовлення, вміти прогнозувати зміст, виховувати в собі готовність сприймати інформацію, вміти переробляти і фіксувати сприйняте.

2.2.Форми мовленнєвого спілкування.

Умови протікання мовленнєвої дії визначають форму спілкування: усний діалог, усний монолог і письмовий монолог. Для усного повідомлення найбільш характерною є контактність, яка дозволяє бачити, відчувати і чути мовця. Ефект безпосереднього спілкування посилюється екстра-лінгвістичними факторами, прямим сприйняттям інформації, темпа. При усному діалогічному спілкуванні умови протікання мовленнєвої діяльності загальні для комунікантів, які міняються весь час ролями. Протікання розмови на фоні загальної ситуації може зводити до мінімуму роль словесної репліки. Час і місце мовленнєвої діяльності робить можливим використання неповних лінгвістичних форм, уривків мовлення[10;13]. Умови протікання мовленнєвої діяльності комунікантів різні при усному монологічному спілкуванні: один говорить, інші слухають. Хоча спілкування відбувається в одному місці, тут присутні певна дистанція і продовженність. Доклад перед аудиторією, відповідь учня перед класом змушують заздалегідь спланувати і запрограмувати всі повідомлення, щоб мовлення було організованим і зв'я’ним. Монологічне мовлення, крім того, потребує мобілізації психічних можливостей: направленості уваги, активності мислення і пам’яті, володіння голосом. Ці якості виробляються при спеціальному мовленнєвому сприйнятті і в результаті систематичної ораторської і педагогічної практики. Умови протікання мовленнєвої діяльності автора і читача зовсім різні, оскільки письмове мовлення здійснюється в різній обстановці. Більш оптимальні часові умови, в яких протікає письмове мовлення, сприяє тому, що вона в порівнянні з усним мовленням більш обдумане і більш досконале по формі і змісту. Відсутність зворотнього зв’язку в момент створення письмового повідомлення потребує того, щоб воно було розгорнутим і структурно організованим. В іншому випадку текст важко розуміти.

Мовлення втілює в певному виді повідомлення, основну характеристику якого складають: репрезентація інформативних категорій, композиція, спосіб вираження думок (опис, розповідь, пояснення, роздуми) і мовні засоби, які визначаються формою спілкування, - усна діалогічна, усна монологічна і письмова монологічна форми спілкування. Ці форми спілкування мають свої модифікації. Різновидами усного діалогічного спілкування є діалог, бесіда, диспут, дискусія; усного монологічного – виступ, доклад, лекція; письмового монологічного – конспект звукового чи друкованого текста, анотація, реферат, тезиси, стаття, запрошення, привітання, лист.

Кожна форма спілкування і її різновиди характеризуються певним набором лінгвістичних засобів. Наприклад, репліки діалога з набору мовного матеріалу і з його сполучення певним чином відрізняються від монолога. В рамках однієї і тієї ж форми спілкування лінгвістичний матеріал – спільний для мовця і слухача, з одного боку, автора і читача, - з іншого. Мовленнєва діяльність комунікантів розрізняється діями і операціями з одним і тим матеріалом при створенні і сприйнятті повідомлення.

Усна діалогічна форма спілкування – це спілкування двох чи кількох чоловік, в якому кожне висловлювання безпосередньо адресоване співрозмовнику. Побудова діалога обумовлена певними закономірностями. Він складається з реплік, які мають комунікативну направленність. Найменшою одиницею діалогічного мовлення є мікродіалог, який складається з двох реплік: репліки – стимула і репліки реакції. В діалозі постійно чергуються запитання – відповідь, твердження – реакція на нього, слухання – мовлення. В діалозі приймають участь два чи більше партнерів, які часто відрізняються рівнем володіння мови і мовленнєвими вміннями, а також цілями спілкування. Розвиток діалога обумовленний повними факторами, які сприяють продовженню розмови чи тормозять його. Реакціюспіврозмовника на сказане визиває зміст почутої репліки, її модальність і її функціональна направленність. Кожний діалог є поєднанням певних елементарних схем: запитання – відповідь, пропозиція – вираз згоди чи не згоди, ствердження – згода чи сумнів, повідомлення – запитання, прохання – готовність його виконати чи відмова. Простішою структурною схемою діалога є з’єднання двох реплік, яке складається із запитання та відповіді. Ця схема змінюється, ускладнюється, варіюється.

Усна діалогічна форма спілкування втілюється не лише у вустах мовця і в сприйнятті слухача. Вона може фіксуватись засобами механічного запису і друкованого слова. Але при цьому живе слово не уподібнюється письмовій нормі мови.

Усна монологічна форма спілкування є відносно розгорнутим видом мовлення. Замість того, щоб вказати предмет, в монологічному мовленні в більшості випадків згадують про нього, називають його, а якщо слухачі не стикались з ним раніше, описують його. Монологічне мовлення є в більшій мірі активним видом мовлення. Для її реалізації мовець повинен вміти в порядку непризволящого акту побудувати на основі неситуативного і немовленнєвого змісту своє повідомлення чи послідовність повідомлень.

Монологічне мовлення є досить організованим видом мовлення. В цьому наперід програмуються кожна окрема думка і монолог вцілому.

Письмова монологічна форма спілкування наближується за своїми характеристиками до усної монологічної. Проте в порівнянні з усним монологом письмовий монолог більш розгорнутий, структурно складений, організований, логічно зв’язаний.

Письмове мовлення включається в інтелектуальну поведінку людини, регулюючи його теоретичну і практичну діяльність. Вміння письмово