Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





УДК 811

УДК 811.161.2'373.23

Тедеки М.М.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СУБ'ЄКТИВНИХ ЗНАЧЕНЬ У СЕМАНТИЦІ МОДУСІВ

НАЙМЕНУВАННЯ ОСІБ

У дослідженні розглядається ,,ти"-номінація, яка виявляється у взаємодії та взаємопогодженні граматичних значень репрезентантів предметної та предикатної частин змісту апеляції. Виклад у роботі побудовано на матеріалі епістолярного тексту сучасної української літературної мови.

Ключові слова: адресат, адресант, модуси найменування осіб, ,,ти"-номінація, статусне значення, релевантні ознаки.

У семантико-синтаксичній структурі речення категорії диктуму й модусу найбільш повно відображають два типи значень: об'єктивний та суб'єктивний. Диктумна сфера значення речення відтворює явища дійсності, передає інформацію про оточуючий світ; модусна - інтерпретацію мовцем об'єктивного змісту речення, його суб'єктивні оцінки, почуття й волевиявлення.

Інтерпретація суб'єктивних значень у граматичному оформленні речення здійснюється через позначення особи у модусній сфері - через модуси найменування осіб, вияв яких у реченні „пов'язаний переважно з вибором номінації, передусім з називанням учасників спілкування." [13, 90].

Будь-який акт спілкування передбачає мовленнєву взаємодію як мінімум двох осіб: я завжди позначає того, хто говорить; ти позначає того, кому адресоване мовлення [10, 247]. У різних теоріях мовленнєвої діяльності другий (пасивний) учасник іменується по-різному: той, хто отримує повідомлення (отримувач повідомлення); той, хто сприймає повідомлення; слухач; співбесідник чи співрозмовник; аудиторія; комунікат. Саме термін "адресат" підкреслює спрямованість на конкретну особу, яка є носієм певних релевантних соціальних і персональних ознак. Комунікативний намір особи, яка адресує висловлення, мусить узгоджуватись із характеристикою адресата. Урахування адресантом "моделі адресата" [2, 358], уможливлює вибір таких мовних одиниць, які дають йому право задовольнити пресупозицію адресата, встановити ті чи інші взаємостосунки або підтвердити існуючі. Виявлення різниці в соціальному і ситуативно-рольовому статусі учасників спілкування є комунікативно важливим і фіксується у мові й мовленні [6, 89].

Вибір адресантом у мовному узусі варіанта позначення особи ,,ти"-номінацією стає соціально значущим і висвітлюється у маркованому способі вираження - у звертанні до однієї особи.

В українській мові до способів вираження суб'єктивності зараховуємо спеціалізовані семантичні одиниці, які виступають у функції апеляції. Під апеляцією розуміємо комплекс модусних значень мовних одиниць, що маркують значення 2-ої особи - адресата: показники числа займенників другої особи однини, формальні показники особи й числа дієслова, і використовуються адресантами для віддзеркалення соціальних та персональних характеристик адресата, обумовлених соціальною ситуацією та соціальними ролями й діючих відповідно до норм і правил увічливості соціального етикету.

Основними прагматичними пресупозиціями адресата, що визначають вибір "ти"-номінації", є стать, вік, досвід, соціально-рольові та ситуативно-рольові позиції, ступінь освіченості, соціальний статус (абсолютний, відносний).

Спосіб "ти"-номінації можна в загальному визначити як такий, що переважно використовується в ситуації неофіційного, панібратського (фамільярного) спілкування.

Ознака рольової рівності/нерівності знаходить яскраве віддзеркалення у способі апеляції при звертанні до однієї особи, денотатна віднесеність якої виражається займенником-антропонімом 2-ої особи [11, 4]. Саме займенники належать до таких слів, які можуть бути співвіднесені із будь-якою особою і пов'язані з виконанням мовою функцій ідентифікуючої референції, поєднаної з прагматичними чинниками комунікації. Характерною ознакою висловлення є те, що воно містить орієнтацію на компоненти суб'єктивної семантики, тобто орієнтацію на учасників комунікації" (накладання позиції мовця і розрахунок на знання та певну реакцію співрозмовника)" [8, 90]. Головним чином "власне займенниковий дейксис полягає у вираженні ситуаційно-дейктичної та контекстно-дейктичної (анафоричної) функцій, які полягають у відсиланні адресанта до учасників ситуації, конкретного акту мовлення або тексту, у складі якого реалізується висловлення-речення" [11, 3]. Ці операції виконує, зокрема, займенник ти, вирізняючи головного учасника мовленнєвого акту - адресата мовлення [5, 195]. Крім того, адресант уводить до складу висловлення семантичні форми, що є і репрезентантами "ти"-номінації, і/або апеляції (соціальні вокативи, авторизовані звертання).

Залежно від комплексу компонентів соціальної ситуації спосіб вираження апеляції при звертанні до однієї особи поділяємо на групи, коли: 1) ситуація несиметрична, обстановка неофіційна; статусна репрезентація - взаємини з висхідним / низхідним, низхідним / низхідним, низхідним / висхідним вектором по лінії нижчестоящий / вищестоящому, вищестоящий/нижчестоящому, або ж взаємини нерівний/рівному, рівний/нерівному; 2) ситуація симетрична, обстановка офіційна / неофіційна, статусна репрезентація - взаємини з низхідним / низхідним, висхідним/висхідним вектором по лінії нижчестоящий/нижчестоящому, вищестоящий/вищестоящому або ж взаємини рівний/ рівному; 3) тональність спілкування - висока, нейтральна, фамільярна.

Форма звертання на ти ("тикання") до однієї особи має глибоке коріння і є наслідком давніх традицій українців, коли вони звертались на ти до найвищої інстанції - Бога. Апеляція на ти зберігається й донині у молитвах і біблійних текстах: "Біблія зовсім не знає т.зв. "множини шани" (ріигаїів геуегепіїае), - тут до осіб старших і до святих, а навіть до Бога звертаються на "ти", ніколи в множині" [9, 193-208].

Звичай апелювати до Бога (Матері Божої) відображається у фразеологізованих реченнях, у яких підкреслюється вищий статус того, до кого звернено мовлення. Адресанти послуговуються ними для надання висловленню високої тональності, експресивного забарвлення, для вираження "позитивного/негативного ставлення до подій, їхніх елементів чи аспектів здійснення" [13, 60], до осіб, які беруть участь у спілкуванні. Семантика таких висловлень-речень не можлива "без підтримки" контексту [4, 58]: ситуації прохання, вибачення, побажання, напр.: Чудово було б, коли б Ви й другі утвори Міллера переклали, хоч принаймні значніші. Ну, ховай Вас боже на користь родині і нам на втіху (М.Старицький до Б.Грінченка, квітень 1893р.); Господи прости, я завжди лізу не в


Сторінки: 1 2 3 4