Можна спостерегти, що такі приклади вживання парадигми блакитного кольору - на межі прямого й переносного значень - у творах поетів-неокласиків однозначно є домінуючими. І попри дуже туманні прояви символіки, певні символічні значення блакитного (синього, голубого) у поезіях М.Зерова, М.Драй-Хмари, П.Филиповича простежуються. Це можуть бути і значення, традиційні для української лірики перших десятиліть ХХ століття, й суто індивідуальне символічне наповнення, яке корелює з традиційною символікою. Це і традиційність українських зимових пейзажів, і небесна глибина й чистота, і спокій та гармонійна елегійність надвечір'я, вечора чи ночі, і певна духовна чистота й наповненість навколишніх реалій і їх сприйняття з боку ліричного «я» поезій неокласиків.

Особливо ця чистота, повнота і гармонійність стають помітними тоді, коли блакитний (синій, голубий) колір поєднується з днем: «Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш / Над сірими і ржавими ярами / - Ми їх пили маленькими ковтками, / Бо знали ми: півмісяць буде наш» (М.Зеров) [5, с. 55]; «Пишаються сині дні.»; «Візьмеш у жменю сонного насіння / І не впізнаєш власної руки / - Най синій день, най у землі коріння, / Жіночий сміх і сонячні книжки!»; (П.Филипович) [6, с. 62, 79, 97]; «.з серця в серце наллю я пісень, - / хай і в них блакитніє новий, осяйний, безсмертний день!» (М.Драй-Хмара) [7, с. 31].

Абстрактно-символічного значення у поетичних рядках неокласиків, зрозуміло, найчастіше набуває колоратив блакитний, але це не означає, що такого ж значення не набувають синій і голубий. «І от крізь порох і блаватну синь .»; «.і дзвінка блакить / Вже мерехтить у іскрянім уборі»; «.Не зводячи очей з огнистих зерен, / Просипаних на кристалічну синь»; «Угору ідучи до синіх верховин.» (М.Зеров) [5, с. 38, 46, 48, 55, 85]; «І все колись з'єднається в просторі - / Людина, звір, і квітка, і блакить»; «Повітря, рослини, води - / Вславляють усі блакить .»; «"Де ж ті надії?" - питаю холодну блакить»; «І десь знаходиш невідомий спокій, / Блакитні думи і безхмарний жаль»; «... Підняли на мить / Куряву, щоб трохи / Засмутить блакить?»; «Зір потопає у безодні синій, / У далині»; «Хіба не він дивитися примусить./ На далину, затоплену блакиттю.» (П.Филипович) [6, с. 19, 33, 44, 68, 76, 90, 107, 118, 123]; «Мене хвилює синій обрій .»; «І синявою молодою сповняється ущерть душа .»; «А казка жила й жила - безсмертна - / .зоряла, як синя зоря, з висот»; «В голубих садах мистецтва.» (М.Драй-Хмара) [7, с. 36, 36, 117, 120, 136] та ін.

Як бачимо, у випадку наділення більш абстрактною символікою колоративи парадигми блакитного дуже часто субстантивуються, стають самостійними іменниками, які замінюють собою словосполучення колоратива з іменником (наприклад, блакить і синь замість блакитне чи синє небо), але, буває, блакить непомітно від означення кольору неба набуває самостійного і дійсно абстрактного значення - недосяжного абсолюту, холодної досконалості тощо. Парадигма блакитного кольору загалом характеризується традиційним символічним наповненням у неокласиків: це і вершина гармонії природи й духовної гармонії, це і спокій від злиття зі всесвітнім абсолютом, і досконалість, і абсолют тощо. Одночасно можна констатувати, що кожен із кольорів цієї парадигми має свої відтінки значень. Так, голубий поєднується з мрійливістю, мареннями, синій маркований певною теплотою, в той час як блакитний, колір абсолюту, ідеалу, позначений холодом, байдужістю і, можливо, навіть ворожістю до людини.

Коли наводилися приклади з творів поетів-неокласиків, чітко витримувалася послідовність - рядки з поезій Миколи Зерова, потім - із поезій Павла Филиповича, потім - Михайла Драй-Хмари. Така послідовність не була випадковістю чи спробою ранжирувати поетів за їх значимістю або обдарованістю. Враховувалися виключно особливості вживання колоративів парадигми блакитного кольору в кожного з цих поетів та їх конкретно-смислове і метафорично-символічне наповнення. Лірика М.Зерова характеризується найбільшою предметністю, попри насиченість складною для сприйняття лексикою й постійними алюзіями, поет майже ніколи не виходить за межі конкретної чуттєвості при наповненні колоративів символічними значеннями, майже ніколи ці значення не бувають суто абстрактного характеру. Щонайбільше, колоративи ніби балансують на межі конкретної предметності й абстрактної символіки.

У Павла Филиповича ступінь абстрагованості при використанні синього (голубого) й особливо блакитного значно вищий, ніж у Миколи Зерова. І ще вищим цей ступінь є в поезіях М. Драй-Хмари. Можна припускати, що це пояснюється впливами символізму, які відчутні в творчості П.Филиповича й ще відчутніші у творчому доробку М.Драй-Хмари.

Це можна простежити і на прикладах поєднання блакитного (синього, голубого) кольору з золотим (жовтим) у поетичних рядках у кожного з