трьох зазначених авторів. Таке поєднання кольорів у поетичному доробку М.Драй- Хмари досить детально проаналізувала В.Саєнко. Напевно, поштовхом для дослідження в цьому напрямку для неї стала фраза Л.Таран, яку В.Саєнко цитує і в своїй праці: «Не маючи на увазі в жодному разі зашифрований політичний підтекст, поети-неокласики часто вдавалися до називань поряд, підряд жовтого (золотого) і блакитного кольорів та його відтінків. Очевидно, маємо вловлювання митцями надзвичайної природної гармонії цих барв, урівноважене поєднання холодної і гарячої стихій» [8, с. 54].
Щоб витлумачити символічну семантику такого поєднання кольорів, В.Саєнко спирається на Біблійну енциклопедію, за якою «таке поєднання фарб слід розуміти як шлях духовного піднесення, як вираз чистоти, світлої смуги життя.» [3, с. 93]. З іншого боку, «таке сплетіння барв символізує інтуїтивне мислення, інтелект, що є одним із яскравих доказів глибинності та елітарності віршів поета» [3, с. 94]. Крім того, посилаючись на працю В.Сергійчука [9], дослідниця підкреслює, що «з давніх-давен і дотепер поєднання жовтого (золотого) та блакитного (синього) кольорів притаманне нашому народові, виражаючи таким чином і художню ментальність . саме ці кольори є найчастотнішими і найрепрезентативнішими у поезії М.Драй-Хмари» [3, с. 94].
Підсумовуючи спостереження над поєднанням золотого і блакитного кольорів та їх інваріантів у поезії Драй- Хмари, В.Саєнко стверджує, що «висхідним моментом» колористичного принципу М.Драй-Хмари» «є одвічне поєднання земного (матеріального) і небесного (духовного), реального й ідеального, загальнолюдського й індивідуального, прагматичного й естетичного начал» [3, с. 95].
У цілому можна погодитися з думками і висновками дослідниці, попри те, що видається вже занадто розширеним тлумачення символіки жовто-синьої комбінації барв. Цілком аргументовано В.Саєнко також стверджує, що «саме ці кольори - жовта та блакитна фарби - є найулюбленішими кольорами поетів, що склали групу неокласиків, зокрема М.Зерова та М.Рильського» [3, с. 94]. Правда, до Зерова і Рильського необхідно також долучити Павла Филиповича, бо золото і блакить у тісному поєднанні є невід'ємним і частим атрибутом усіх зазначених поетів-неокласиків.
Візуальні спостереження також підтверджують спорідненість між неокласиками у використанні колористики й символічному її наповненні. Блакитний колір належить до найпоширеніших не тільки у М.Драй-Хмари, як це на прикладі конкретних підрахунків довела В.Саєнко, але й у М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича. Проведені В.Саєнко підрахунки доводили, що найуживанішою барвою у творах Драй-Хмари була золота (жовта). Це саме також можемо стверджувати і для інших поетів-неокласиків, у яких жовтий (золотий) колір вживається значно частіше за інші, зокрема і за блакитний (синій) колір.
Випадки поєднання золотого (жовтого) і блакитного (синього) у поезіях М.Зерова і П.Филиповича надзвичайно чисельні, особливо у Филиповича, мабуть, не менш чисельні, ніж у М.Драй-Хмари. Загалом ледь не половина випадків вживання блакитного (синього) кольорів у їх творах характеризуються вживанням поряд із золотою барвою (замінниками цих барв, особливо золотої, можуть виступати сонце, зорі, квіти, злаки тощо): «А сутінь гусне, і дзвінка блакить / Вже мерехтить у іскрянім уборі. // Молочний пас обняв небесну шир, / І Чаші видно золотий пунктир .»; «.Як хилиться і наливає жито, / І спокій сходить з темно-синіх бань»; «.І екстатичних сонць легкі кружала/ Злітали в неба голубий плафон»; «.Повітря з синього і золотого скла.»; «У синій синяві рогаликом округлим / Став жовтий молодик.»; (М.Зеров) [5. с. 48, 56, 68, 69, 81, 85, 88] та ін.; «На дні золотого тління / Стелився туманом дим. // І тільки зірок проміння / Пробилось на синій шлях.»; «Жовтий пісок не сходжатиме квіткою синьою, / Камінь барвінком хрещатим не зможе укрить» (у цьому випадку маємо пряму алюзію з Новаліса); «.радісне тремтіння / Волошкам синім не дає заснуть, / А сонце сіє золоте насіння.»; «Прийшла і золотий пісок / Розсипала на синій килим. »; «Вітре золотий! / Ти не приносив ні скорбот, ні кари. / Блакитним небом і мене укрий .»; «Нехай знаходить золоті піщини / В просторі синім мрійний рахівник.»; «Так чого ж мені воліти, / Синьоокі байкарі, / Як схиляється на віти / Жовта осінь угорі»; «Дорогою прослались голубою/ Тобі рясні і неосяжні дні. // Лети ж, лети - в повітрі золотому.»; «Знову небо в озерах синіє./ Хай настане життя золоте!» (П.Филипович) [6, с. 23, 30, 40, 44, 45, 48, 50, 55, 63, 66, 81, 83, 87, 88, 97, 100] та багато ін.
Як уже було зауважено, загалом думки Л.Таран і В.Саєнко про символіку поєднання золотої і блакитної барв у творах М.Драй-Хмари і М.Рильського (а також М.Зерова і П.Филиповича) є слушними. Але потребують, мабуть, і певного доповнення й уточнення. Л.Таран наполягає на відсутності у неокласиків «в жодному разі зашифрованого політичного підтексту», тобто виключає поєднання синього і жовтого у їх поезіях як натяк на кольори національного прапора доби визвольних змагань. Перераховуючи велику, навіть дуже велику кількість значень, які можуть бути символічно відтворені неокласиками в жовто-синьому поєднанні, В.Саєнко також жодним словом не згадує, що можуть матися на увазі в їх творах кольори державної символіки часів Української революції 1917-1920 років.
Загалом суспільна ситуація і проблематика української літератури 1920-х років знаходять своє яскраве відтворення в колористично-символічних опозиціях блакитний/синій і блакитний/червоний. У творах молодого, сповненого надій Ю.Яновського домінують оптимістичні настрої «революційно-національного»