Улюбленим архітектонічним проектом письменниці є "багатоярусність", нанизування дистанційованих часом подій, а найапробованішим композиційним прийомом виступає ретроспективність, зміщена хронологія. Спочатку авторка, як правило, викладає історію, а вже потім передісторію. У романі вирішальне концептуальне значення відводиться композиції: саме через взаємодію всіх її складників, починаючи загадковим заголовком і закінчуючи вказівкою на місце, де писалася книга і яке авторка називає містичним, реалізується замисел твору. Накладання буттєвих історій на казково-містичний світ снів, марень творить досить складне сюжетно- композиційне плетиво.

Роман вражає своєю фабульною та концептуально-стильовою багатошаровістю. По-перше, він являє собою поєднання різночасових епізодів, які сталися у буковинському селі Тисова Рівня за часів Австро-Угорської імперії, першої світової війни та першої третини ХХ століття. По-друге, авторський задум показати драматичну історію кількох гуцульських родин у межах означеного часу втілюється шляхом осмислення феномену людської долі як на подієвому, так і психологічному, філософському, метафізичному, екзистенційному рівнях. По-третє, письменниця вдається до різних наративних форм: спогаду-сповіді, розповіді-одкровення, внутрішнього мовлення тощо. У глибоко індивідуалізованих "партіях" персонажів, кожна з яких являє собою вивершену світоглядну систему, послідовно повторюється одна проблема - скласти для себе беззаперечне алібі, базоване на власному кодексі поведінки. Фрагментована манера викладу, членування роману на окремі завершені складові має світоглядний сенс, адже світ далеко не цілісний, він розколотий на безліч бачень, сприймань, розумінь. Життєвих дійсностей багато, і та із них, яку окрема особа вважає основною, є лише однією з цілого ряду.

Форма твору, яку Л. Виготський визначає як "художнє розташування готового матеріалу, зроблене з таким розрахунком, щоб викликати певний естетичний ефект" [4, 64], вже сама по собі передбачає емоційну та естетичну реакцію читача. Марія Матіос приділяє виняткову увагу структурно-формальним ознакам своїх новел, повістей, романів. При суто візуальному знайомстві з ними читач відзначає для себе активне використання технічних можливостей комп'ютерної графіки, зокрема поділ прозової частини тексту на звичайну і курсивну ("Солодка Даруся", "Детектор"), наявність сигнальних, опорних фраз, виокремлених "жирним" шрифтом ("Містер і місіс Ю-ко в країні укрів"), а також поєднання прози і віршів у межах однієї книги (збірка "Нація"). Коли ж прочитати ці твори уважно, то можна дійти висновку про таку визначальну рису їх формозмістової специфіки, як тяжіння до циклізації, зумовлене, на наш погляд, "романно- новелістичним" типом жанрового мислення письменниці, її посиленою увагою до проблем суб'єктивного часу, що сам по собі має циклічну природу.

Значний "естетичний ефект" (Л. Виготський) в романі "Майже ніколи не навпаки") викликає порушення хронологічної послідовності і позірна відсутність часової узгодженості між його частинами. Авторка вільно переходить від змалювання теперішнього життя до минулого і навпаки. І тут їй у пригоді стають такі формули, як "за Франца-Йосифа" [7, 15], "ще за небіжки Австрії" [7, 38]. Напружена зміна подій гострофабульних новел (детективної "Чотири - як рідні - брати", еротичної "Будьте здорові, тату", соціально-психологічної "Гойданка життя") у зворотній часовій послідовності дає змогу письменниці розгорнути житейські історії вглиб, дозволяє заглянути у корінь, у найпосутнішу причину людських тріумфів чи горя. Новела "Чотири - як рідні - брати", знайомить читача з заможною родиною Чев'юків, у якій страшною смертю помер спочатку син Дмитрик, а згодом на полюванні загинув батько Кирило. Решта троє синів, які успадкували батьківські статки, розсварилися через землю так, "що обходять здалеку один одного третьою дорогою й уже ондечки скільки не говорять одне з одним. Навіть коло церкви на Великдень" [7, 68-69]. І тому у Тисовій Рівні, заклинаючи себе від подібного, люди кажуть: "Щоб лиш не так, як у Чев'юків" [7, 68]. Це - наслідок, а причини такого стану речей з'ясовуються у наступних новелах. Завершуються "Чотири - як рідні - брати" епізодом відвідання рідних могил Чев'юковою невісткою Докійкою. Весняного дня вона обсаджує могили барвінком і канупером. "Солені сльози капають Доці з очей. А вона навіть їх не втирає. Хоч тут виплачеться вволю. Та наговориться мовчки. Найбільше - зі свекром і Дмитриком" [7, 67]. Сюди, на цвинтар, приходить найближчий сусід Грицько Кейван і зізнається Одокії, що він причетний до нещасть, які випали на долю Чев'юків.

Новела "Будьте здорові, тату" прикметна тим, що в ній повно і рельєфно виявляє себе Петруня Варварчукова, декілька разів принагідно згадувана у попередній частині твору, але в дію до певного часу не введена. Спочатку письменниця створила інтригуючий сюжет, пов'язаний з Петрунею, а вже потім познайомила читача з героїнею, з історією її заміжжя, з причиною її "гріхопадіння".

Коли чоловіка Петруні взяли воювати за Франца-Йосифа, молода жінка, що не могла дати ради своєму розрослому господарству, випросила у сусідів помічника. Колізія стосунків заміжньої жінки-дівчини і молоденького парубка виступає ключовою у даному разі. "За короткочасну радість життя" заплатила Петруня життям дорогої для неї людини. Чоловік, повернувшись з війська, став катом Дмитрикового тіла і Петруниної душі. Ця житейська історія, назавжди прописана в пам'яті буковинського села Розтоки, попередньо була пунктирно окреслена у книзі "Фуршет", що містить чимало базових сюжетних складників, якими М.