УДК 811.161.2'373

Ткачук С.В.

АФОРИСТИЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОРСЬКОЇ ПОЕТИЧНОЇ БАЙКИ

У статті здійснено спробу характеристики мови української авторської поетичної байки ХІХ-ХХІ століть, зокрема таких її текстотвірних елементів, як фразеологізми і паремії, у динаміці жанру.

Ключові слова: жанр, байка, афоризм, фразеологічна одиниця, паремія.

Байка - жанр літератури, цінність і сила якого полягають у правдивому реалістичному відтворенні життя, в утвердженні народного ідеалу, у викритті огидних явищ, у сатиричному спрямуванні. "Маючи алегоричний характер, байка, повчаючи, і веселила слухача і кусала зубами сатири" [6,12].

Дослідженню української байки, її мови присвятили свої праці Ю.Бурляй, Б.Деркач, О.Дяченко, М.Зеров, І.Зуб, С.Зубков, О.Лук, Ф.Кислий, С.Крижанівський, В.Кулінич, В.Косяченко, І.Соболєв, П.Плющ.

Оскільки література відображає спосіб життя, праці, думки певного часу, то цьому критерієві повною мірою відповідає і байка. В українській літературі байка утвердилася як жанр сатиричний, функції якого полягають, зокрема, у викритті, розвінчуванні та покаранні тих недоліків суспільного життя, які не підлягають суду юридичному.

Мета статті - проаналізувати українську авторську поетичну байку ХІХ-ХХІ століть з погляду таких її текстотвірних елементів, як фразеологізми і паремії, у динаміці жанру.

У поетичній байці, як і поетичних творах інших жанрів "...фразеологічні одиниці можуть виконувати різноманітні функції, наприклад, функцію вираження ідеї твору, авторської позиції, оцінну функцію, номінативну та ін." [10, 138].

Як самостійний жанр байка в українській літературі бере свій початок зі збірки "Басни харьковскія" Григорія Сковороди, якого вважають родоначальником нової української літературної байки. Твори, що ввійшли до цієї збірки, написані прозою і є своєрідними філософськими трактатами [13, 13]. Мова байок Г.Сковороди, наближена до тогочасної російської літературної мови, характеризувалася поєднанням церковнослов'янізмів, українізмів, псевдоукраїнізмів і псевдорусизмів: не ревнуй в том, что не дано от Бога. / Без Бога (знаєш) ни же до порога. / Аще не рожден - не суйся в науку. / Ах! Премного сих вечно пали в муку, / Не многих мати породила к школе. / Хочь ли быть щаслив? - будь сыт в своїй доле [14, 4].

Українська байка ХІХ століття, набувши поетичної форми, представлена творами П.Білецького-Носенка, Л.Боровиковського, П.Гулака-Артемовського, Є.Рудиковського, О.Бодянського, П.Писаревського, Є.Гребінки, Л.Глібова та ін.

У мові байкарів дошевченківського періоду відчутний вплив "Енеїди" І.Котляревського. Вони послуговуються в основному українською мовою, хоча й не цураються русизмів та просторічних слів: вибухався, мні, жолудем, звірей, мовчлива, зеленой, з жінкой і т. п.

Злободенність тематики, наявність реалістичних елементів у змалюванні картин кріпосницької дійсності, легкість і правильність мови, майстерне використання народнорозмовних скарбів - найбільш характерні риси байок П. Гулака-Артемовського. За формою це були в основному розгорнуті байки, подекуди - байки-мініатюри ("Дурень і Розумний", "Батько та Син", "Цікавий і Мовчун"), які за своїм змістом і формою наближаються до народнопоетичних гуморесок.

Мова байок П. Гулака-Артемовського емоційна, колоритна, вся пересипана прислів'ями, приказками, порівняннями: Уже мені, бачу, чи то туди - високо, / Чи то сюди - глибоко: / Повернешся сюди - і тута гаряче, / Повернешся туди - і там-то боляче! / ...З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть, / Він найде все тобі хоч в черепочку смерть [8, 31].

Продовжувачем традицій П. Гулака-Артемовського в літературі першої половини ХІХ століття був Левко Боровиковський. Проте його байки були за обсягом значно коротші. Він утвердив в українській літературі новий тип байки - байку-приказку, в основу якої лягли народні приказки, прислів'я, анекдоти [8, 11-12]. Лаконічна форма вимагала і стислого викладу думки, ретельного добору мовних засобів: За сі байки / Будь ласкаві мене не лайте, / Не гримайте, а вибачайте /1 словом злим не поминайте! [1, 193]; Пословиця правдива тяжко: / Живи не шатко і не важко [1, 192]; У кого що болить, / Про те й кричить [1, 189]; Ничипору к біді / Брехня його пішла, як масло по воді [1, 182].

Байки Боровиковського зачіпають здебільшого побутові й морально-етичні теми, рідко торкаючись соціальних проблем.

Українська байка піднялася на вищий ступінь у творчості Є.Гребінки, з його критикою тогочасної дійсності, досить сміливим викриттям несправедливості суспільних порядків. Є.Гребінка творчо переосмислив здобутки попередників у жанрі байки й надав їм ширшого жанрового звучання, ввівши в них українські реалії та думки, що відображають світогляд українського селянина. У байках Гребінки відбито соціальні суперечності тогочасної дійсності. Езопівською, сповненою алегорій мовою, він, бачачи соціальну й національну несправедливість тогочасної царської Росії, наважувався говорити сувору і сміливу правду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям протистоїть простий чоловік, який має здоровий глузд і мораль, і цим протиставляється автором багатим, крутіям, здирникам, чинодралам.

Більшість байок Гребінки — "Зозуля да Снігир", "Сонце да Хмари", "Рожа да Хміль", "Школяр Денис", "Грішник", "Ворона і Ягня", "Вовк і Огонь" та інші — своїм корінням сягають у народну творчість і побудовані на зіставленні двох моралей — панської і народної, хижацької і гуманної. Для своїх байок Гребінка використовує традиційні в народній творчості персонажі Ведмедя, Вовка, Лисиці, Орла, а з другого боку постають Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи й ідеї його творів були зрозумілими для народу й виконували свою моралізаторську та повчальну роль. В одній з кращих своїх байок - "Вовк і Огонь" Гребінка у досить сміливій критичній