УДК: 821.161.2.02 - 091:82.02 "65"

Іванюха T.B.

Запорізький національний університет

ОСНОВШАСПЕКТИ СПОРІДНЕНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НЕОКЛАСИКИ З АНТИЧНИМ КЛАСИЦИЗМОМ:

ЕСТЕТИКО-ПОЕТОЛОПЧШ ПАРАЛЕЛІ

У статті розглянуто основні рівні спадкоємності київської неокласики 20-х рр. ХХ ст. відносно античного класицизму Зокрема, проаналізовано такі естетико-поетологічні паралелі, як прагнення до синтезу літературно-мистецького надбання попередників, домінування осьового принципу композиції, тенденція до поляризації концептів, чіткість і усталеність жанрової системи.

Ключові слова: античний класицизм, українська неокласика, традиція, осьова композиція, антитеза, канонічні жанри.

Перед українським літературознавством (як вітчизняним, так і діаспорним) вже протягом кількох десятиліть стоїть питання належного потрактування творчої спадщини групи київських поетів 20-х років ХХ століття - неокласиків. І як не дивно, незважаючи на пильну та неослабну увагу філологів до цього явища, досьогодні ще жива традиція заперечувати український неокласицизм.

Так, Ю.Шерех (Шевельов) у руслі боротьби за «національно-органічний стиль» [13] намагався довести цим самобутність української поетичної думки навіть ціною її штучного відсічення від європейського літературно- естетичного контексту. Наш сучасник Ю.Ковалів стверджує, що на творчість поетів «п'ятірного рона» «не варто накладати [...] невідповідну їм матрицю неокласицизму» [6, с. 30], та й взагалі, на його думку, в українській поезії «важко знайти твори, які б відповідали жорстким вимогам класицизму як замкненої в собі художньо-стильової системи з притаманними їй рисами раціоналістичного мімесису, з нахилом до статичності, до пластичності, а не музичності, до симетрично врівноваженої версифікації» [5, с. 6]. Вважав, що неокласицизм «треба приймати як окреслення історичне, а не стильове» і діаспорний дослідник І.Кошелівець [7, с. 13].

Д.Наливайко пояснює це непорозуміння тим, що за вихідну базу суджень про «класицистичність» неокласиків береться класицизм XVII ст., власне, його нормативна модель, викладена в «Поетичному мистецтві» Буало, «але ж класицизм аж ніяк не зводиться до художньої системи, викладеної останнім [...]. Це лише одна з його модифікацій, одна з багатьох класицистичних течій, що їх знає історія європейської художньої культури» [11, с. 3-5].

Сучасні дослідники європейського класицизму диференціюють кілька якісно відмінних різновидів класицизму: ренесансний (переважно латиномовний), класицизм доби абсолютних монархій, просвітницький класицизм, а також говорять про класицистичні рефлексії в нових літературах (див. праці О.Галича, М.Зерова, М.Над'ярних, Д.Наливайка, Г.Сивоконя, О.Турган, П.Хропка, Д.Чижевського, М.Шаповал та ін.). Окремі зарубіжні літературознавці (І.Каджанто, ДжКаддон) доповнюють цей перелік класицизмом римським, орієнтованим на грецьку класику. Д.Наливайко зараховує до основних європейських «класицизмів» такі: античний, грецький, римський, ренесансний, просвітницький - і зазначає, що наближають їх одне до одного, як і до неокласицистичних течій XX ст., «такі фундаментальні художньо-стильові інтенції класики, як превалююча пов'язаність зі сферою раціонального, а не емоційно-інтуїтивного, духовна дисципліна й воля до подолання безформності й хаотичності, чітка структурна організація, тяжіння до пластичного й виразного образу, до відкритого та ясного стилю» [11, с. 5].

Незаперечна наявність (звичайно, у більшій чи меншій мірі) у творчості М.Рильського, М.Зерова, П.Филипо- вича, М.Драй-Хмари, Юрія Клена усіх цих ознак, які в цьому випадку виконують стилетворчу функцію, і дозволяє більшості сучасних літературознавців говорити про неокласику 20-х років XX ст. як про естетичне явище класицистичного типу (дослідження О.Астаф'єва, М.Борецького, О.Гальчук, Г.Вервеса, О.Вишневської, М.Моклиці, В.Моренця, М.Неврлого, Л.Темченко, М.Шаповал та багатьох інших). Усі вони аналізують специфіку українського варіанту неокласичного стилю, простежують типологічні та генетичні зв'язки неокласики зі світовою класикою, досліджують джерела та рівні рецепції й трансформації українськими неокласиками класичних образів, мотивів і структур античного, середньовічного, ренесансного, «новочасного» походження. Важливість навчання у класиків, необхідність засвоєння найвищої культури «нашого часу не тільки в її останніх вислідах, а і в її основах» [3, с. 575] неодноразово підкреслювалася і послідовно культивувалася кожним із них. На формування художньо-естетичних поглядів неокласиків античність мала вагомий вплив: вихованці Київського університету, з давньоримських зразків вони починали як перекладачі (М.Зеров і М.Рильський), античні теми й форми, образи й жанри, мотиви й сюжети пронизують і оригінальну творчу спадщину всіх неокласиків.

Метою нашої розвідки є виявлення ще недосліджених зв'язків київського варіанту неокласики з античністю, які зумовлені спільним для них обох класицистичним «знаменником», зокрема, естетико-поетологічних паралелей, що дозволить нам більш аргументовано говорити про спадкоємність цих явищ, попри їхню значну часову та просторову дистанційованість.

Типологічно українська неокласика у найвищих своїх проявах наближається до елліністичної та римської античності (те, що О.Лосєв називає елліністично-римською свідомістю). Про таку спадкоємність свідчать як певні паралелі в літературно-мистецькому житті двох епох - віку Августа (І ст. до н. е. - І ст. н. е.) і кінця 10-х-20-х рр. XX ст. на Україні, так і конкретні естетико-поетологічні сходження, закорінені в класицистичне «під'рунтя».

Стисло перерахуємо історичні та мистецькі обставини виникнення й існування давньоримського класицизму та української неокласики, які позначилися безпосередньо на поетиці неокласичних текстів:

у Римі після періоду громадянських війн і встановлення одноособової влади Августа, а в Україні - по закінченні Першої світової війни, революції та короткого періоду УНР наступає час мистецького розквіту: у Римі - так званий «золотий вік», а у вітчизняному мистецтві - відродження XX ст., що було розстріляно;

тенденція до гуртківства - внаслідок відходу від політичних ідей і пошуків втіхи у мистецтві багато освічених римлян об'єднувалися в дружні гуртки - otium («відпочинок», поняття, що протиставлялося negotium, «справі»), найвідомішими з яких стали гуртки Мецената та Валерія Мессали.