мистецтво володіння словом, майстерність публічних виступів ще від часів грецької класики набуває величезного значення в суспільно-політичному житті демократичних полісів, а у 20-х рр. XX ст. поети-неокласики «промовляли» всюди: починаючи з 1923 року їхній потужний голос лунав чи не найголосніше в тогочасному літературному багатоголоссі;

римські поети І ст. до н. е., епохи кризи республіки, були названі Ціцероном «новими», грецькою - неотериками, бо за своєю ідейно-естетичною позицією поділяли принципи олександрійської поезії й орієнтувалися на неї, як і елліністичні поети, дотримувалися принципу мистецтва заради мистецтва, віддавали перевагу зображенню найтонших інтимних переживань людини, а також старанній обробці літературної форми, мови і метрики. Як і в олександрійській поезії, у неотериків домінує образ вченого-поета. Канонічний тип творчості, що спирається на засади, аналогічні до процесу наукового пізнання поета-вченого, є панівним і в українському неокласицизмі.

Найбільш сильною є естетико-поетологічна спадкоємність української неокласики щодо античної, що має прояв на всіх рівнях побудови неокласичних текстів. Варто відзначити, по-перше, те, що і давні класики, і молодші неокласики намагаються подати синтез, суму всього досягнутого поезією до них.

Римляни були переконані, що великого можна досягти тільки на основі традицій минулого, у тому числі й грецьких, а прилучення до вічності можливе тільки якщо досягнуто й перевершено рівень попередників, і самі вони стали взірцями для нащадків. Про «вторинність» римської культури (С.Аверінцев), наслідування класики та консерватизм як норму в Давньому Римі (І.Свенцицька, А.Тахо-Годі) говорять без винятку всі дослідники античності, як зарубіжні, так і вітчизняні: С.Аверінцев, М.Гаспаров, Г.Кнабе, П.Левек, О.Лосєв, І.Нахов, І.Неупо- коєва, Г.Підлісна, П.Преображенський, І.Свенцицька, В.Татаркевич, А.Тахо-Годі, Н.Чистякова та багато інших. Таку тенденцію до узагальнення, синтезу, програмовості відомий німецький філолог В .Пьошль визначив як «Griff nach dem Ganzen» («прагнення охопити ціле») [Цит. за 10, с. 10].

Грецька культура справила вирішальний вплив на видатних представників римської, і засвоєння грецької спадщини в Римі вилилося у довгий і складний процес. Тільки у вік Августа встановилася відома рівновага між грецькою формою та римським змістом. Поети августівської епохи, за виразом П.Левека, «радо підкоряються грецькому впливу» [8, с. 190] : Горацій використовує метрику Алкея та Сапфо, Вергілій, подібно до олександрійських поетів, послідовно створює буколіки, дидактичну поему та епопею, еліністичний вплив ще більш очевидний у полум'яних і чисто умовних «Carmina» елегіків, а Проперцій має повне право називати себе «римським Калімахом». Незважаючи на таку наслідувальність, «вторинність», це не означає, що римська література не має своїх особливостей. Саме таке поєднання дало римській літературі той новий вимір - вимір вторинної знаковості, котрого не мала її попередниця. Як наслідок, саме з тих пір і саме така вторинна кодованість римської літератури «запліднила» світову літературу: «в західноєвропейському Відродженні, бароко та класицизмі античність відігравала роль ніби «другої», власне культурної, ідеалізовано-нормагивної дійсності» [4, с. 106-107].

Подібно до римлян, і поети київського угруповання були одностайні в тому, що «наш інтерес полягає у тім, щоб іти в чолі, а не в «хвості», припадати до джерел (juvat integros accedere fontes), а не брати від передатчиків, розглядатися в нотах, а не переймати, як діти, з голосу» [3, с. 568-569]. Невипадково у програмній для вітчизняної неокласики статті «Ad fontеs» М.Зеров як перше завдання тогочасної літератури декларував «засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника, і вперта систематична робота коло перекладів» [3, с. 580].

Неоціненне значення для нащадків мають їхні перекладні видання («Антологія римської літератури» М.Зерова). Окрему сторінку їхньої праці із засвоєння вітчизняним письменством світової літературної скарбниці становить участь М.Зерова, М.Рильського та Юрія Клена у п'ятитомній хрестоматії західноєвропейських і античної літератур в українських перекладах (Див. матеріали Інституту рукописів НБУ ім. В .І.Вернадського. Фонд XXXV, од. зб. 438-452). Своєю перекладацькою працею вони охопили всю світову літературу від її зародків («Енеїда» у перекладі М.Зерова, «Калевала» - М. Драй-Хмари, «Старша Едда» - Юрія Клена) аж до сучасних їм поетів М.Богдановича, В .Брюсова, Р.М.Рільке та інших. В історію українського літературознавства вони увійшли і як непересічні теоретики мистецтва перекладу.

У власній літературній творчості М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Юрій Клен стали взірцями такої копіткої роботи із засвоєння вершин поезії західноєвропейських, слов'янських і східних, новітніх і давніх народів. їхню поезію можна з повним правом назвати енциклопедією життя та культури всіх часів і народів.

По-друге, вищезгадана тенденція до узагальнення зумовлює домінування «осьового», або «кільцевого», принципу композиції, сутність якого полягає в чіткому виділенні центру з рамочним обрамленням - такий принцип відбиває класицистичне уявлення про порядок світобудови, в якому «навіть все дрібне та найдрібніше пов'язане з цілим, підняте до символічного та принципового» [10, с. 11]. Осьовий принцип архітектоніки характерний для багатьох сфер життєдіяльності римлян: для архітектури, побудови військового табору та цілого міста. Зародився він ще в ранньогрецькій ліриці: за кільцевою моделлю будуються вірші Сапфо, Алкея. Пізніше вже в римській літературі на цей принцип спирається Вергілій у своїх пастуших віршах і в «Енеїді». У першій еклозі («Буколіки») у центр ставиться найважливіше - образ