У неокласиків ми також стикаємося з вірністю канонізованим моделям, перш за все жанровим, із їхньою композиційною стрункістю, гармонійною побудовою, образною та ідейною концентрацією, притаманним поетам цієї групи кларизмом. Так, вподобані неокласиками сонети будуються у них за класичною схемою «теза - антитеза - синтез», ліричний сюжет, як правило, послідовний, обрамляється за допомогою розгортання образу-домінанти, що належить найчастіше до розряду традиційних: чи то міфологічних (Одіссей, Навсікая, Орест, Афродіта, Телемах), чи історичних (Овідій, князь Святослав, П.Куліш, Г.Сковорода), чи літературних (Гуллівер, Немо, Ленора), або філософських (вічність, людина, пам'ять, місто, самотність, час, краса), що найчастіше відбивається вже у назвах поезій - конкретних, стислих і ємних.

По-третє, така цілісність базується на поляризації, що виявляється у творах у вигляді цілої низки антитез і контрастів. У ліриці від самих її першовитоків слово набуло більшого значення, бо поетові (інакше, ніж епікові чи драматургові) доводилося робити ніби моментальний знімок, виражаючи душевний стан, дружню похвалу чи описуючи той чи інший випадок. В елегіях та ямбах, посланнях і епіграмах, невеликих за обсягом ліричних творах, вирішального значення набувала енергійна антитеза [14, с. 192-193]. Як і давні попередники, українські неокласики будують свій поетичний мікрокосм на глибокому розумінні, що поруч зі світлом панує темрява, з добром сусідить зло, разом із ідеальним існує потворне. На подібних протиставленнях 'рунтуються сонети Юрія Клена і М.Драй- Хмари, «Елегійні дистихи» і «Сонетоїди» М.Зерова. Найчастіше напружено антитетичною є і внутрішня структура поезій, зокрема, сонетів та елегій, які будуються на протиставленні образів щасливого та вбогого життя, молодості - старості, весни - осені і багатьох інших. На переконання Е.Соловей, антитеза «не просто художній прийом, що фіксує контрастність певних явищ, понять, характерів, ситуацій. Стосовно філософської лірики доцільно говорити по антитетичність як принцип світосприймання...» [12, с. 318].

Особливу увагу варто звернути на таку суттєву рису античності, як особлива чіткість і усталеність системи літературних жанрів, адже відомо, що вибір давніми авторами форми своїх творів ніколи не був довільним - «античне літературне мислення було жанровим» [1, с. 308]: беручись писати вірш, по-своєму індивідуальний за змістом і настроєм, письменник завжди міг сказати наперед, до якого жанру він належатиме та на який давній взірець орієнтуватиметься. Уже в Давній Греції у кожного жанру був основоположник, котрий дав його закінчений взірець: Гомер - для епосу, Архілох - для ямба, Піндар або Анакреонт - для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл, Єврипід - для трагедії тощо, а система взірців набула надзвичайної актуальності для давньоримської літератури.

Серед дослідників античності є прийнятим її поділ на два періоди: перший, коли ідеалом для римських письменників були грецькі класики, і другий, коли було вирішено, що римська література вже досягла рівня досконалості грецької, отже, за ідеал стали правити римські класики Вергілій та Цицерон із винайденими ними характерними темами, топосами, віршовими формами. Навіть у ті нетривалі періоди, коли традиція ставала тягарем, а новаторство високо цінувалося (наприклад, ранній еллінізм), виявлялося воно не стільки у спробах реформувати старі жанри, скільки у зверненні до пізніших, в яких традиція ще не була достатньо авторитетною - до ідилії, епілія, епіграми, міма тощо.

Не був випадковим і вибір неокласиків - з усього європейського мистецтва взяти за зразок латинських класиків та французьких парнасців, що, згідно зі спостереженням М.Моклиці, «виходить з орієнтації не лише на формально бездоганне, а й унормоване мистецтво. Ці речі глибоко споріднені: бездоганність можливо визначити лише тоді, коли митець працює за чіткими правилами» [9, с. 301].

У поетичній теорії августівського класицизму одвічна проблема співвідношення індивідуального та традиційного в мистецтві стає ключовою: співвідношення обдарування (іщепіиш) і науки (агє) отримує компромісне вирішення в Горацієвому «Посланні до Пізонів» і відбивається на орієнтації поетів на формально бездоганне й унормоване мистецтво.

На канон, зокрема, жанровий, орієнтуються і український классицизм. У їхньому «арсеналі» бачимо всі «освячені віками» поетичні жанри і форми: античного походження (елегія, епіграма, екфрасис, епіталама, послання, ода, буколіка, ідилія, застільна пісня, пародія, сапфічна строфа), классицизм (сонет, октава, терцет, тріолет), середньовічного (олександрійський вірш) барокового (пентина, шестивірш), що, однак, не заважає їм бути відкритими до нових віянь часу - акмеїзму, імпресіонізму, символізму, вдаватися до модерних віршових форм - вільного та білого віршів, паузника.

Отож, не можемо в цьому випадку не згадати слова М.Зерова: «Хіба минуле не зв'язано тисячею ниток з теперішнім і сучасним? Я, наприклад, гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, а і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями і чуттями» [2, с. 69-70]. І дослідники творчості неокласиків постійно пересвідчуються, що еллінізм українського неокласицизму - це не щось поверхове, штучно набуте, а природне, у більшій або меншій мірі притаманне