Протягом часового відтинку, завершальна чверть ХХ ст. та початок ХХІ ст., напрочуд стрімко збільшується бібліографічний список філологічних досліджень про епітет. Каталог лише спеціальних робіт (з поняттям "епітет" в областях назви, анотації, ключових слів) вміщує понад шістсот одиниць. Звичайно, кількісне збільшення робіт про епітет не завжди повною мірою віддзеркалює якісні зміни в його вивченні. Та результати інтенсивної наукової зацікавленості епітетом свідчать про те, що на сьогодні створені умови для постановки та вирішення принципово нових завдань в царині вивчення епітета.

Досить бідкатися через неповноту теорії епітета, брак чіткої термінології, недостатню кількість зібраного ілюстративного матеріалу.

Настав час і є умови не лише для уточнення чи розвитку теорії епітета, але й для створення науки про епітет. Пам'ятаючи пересторогу М. Бахтіна про те, що "побудувати науку про ту чи іншу область культурної творчості, зберігши всю складність, повноту і своєрідність предмета, - справа найвищою мірою важка" [4, с. 8], все ж наполягатимемо на необхідності виокремлення наукової галузі, предметом якої б став епітет в усіх його складних функціональних проявах. Визначення такої наукової ділянки й тим самим акцентуація епітета як феномена культурної творчості, є завданням надто актуальним, таким, що вимагає нагального виконання.

Досягнення поставленої мети потребуватиме максимально можливого об'єднання, насамперед, суто філологічних сил. Фактично, лінгвістично-літературознавчий коаліційний процес вже відбувається навколо багатьох об'єктів і предметів філологічного вивчення. Згадаймо хоча б "практику поступок" при дослідженні поетичного мовлення, мотиви та особливості якої описані в монографії В. Гигор'єва "Поетика слова" [11, с. 38-39]. Намаганням об'єднати три засадничі галузі філології (літературознавство, мовознавство, перекладознавство) у процесі вивчення епітета конкретного письменника просякнута книга Г. Ойцевича [25].

Однак і ці досягнення не можуть задовольняти науковий попит. Вже сьогодні вивчення епітета виходить за межі суто філологічних дисциплін. Узвичаєний ґрунт для цього було створено ще в другій половині ХІХ ст. В монографії П. Карасевича, що була присвячена питанням цивільного права Франції в історичному розвитку, міститься розділ "Поезія і символізм в праві", в якому розглядається функціонування метафор і епітетів в правничих текстах [14, с. 1-93]. Проблеми якісного визначення колористичних відчуттів древніх і нових народів в загальномистецькому аспекті знайшли висвітлення в праці Ф. Петрушевського [18]. Таке розширене сприйняття епітета як об'єкта наукових зацікавлень створило підвалини для синтетичних досліджень ХХ - початку ХХІ ст.

Заради справедливості зазначимо, що ініціативу в процесі розгортання наукового діапазону вивчення епітета в зазначену добу виступають все ж філологи. Саме праці лінгвістів та літературознавців про епітет все частіше набувають загальнокультурологічної забарвленості.

Ще наприкінці 1980-х рр. І. Трєсков проголошує надзвичайно актуальну тезу про необхідність залучення до процесу вивчення фольклору та епітета електронно-обчислювальної техніки [20]. Аналіз епітетів і аргументів дозволив Р. Джексону [24] з'ясувати важливі моменти в логічній традиції буддизму. Ф. Віллар [26] розглянув невідомий раніше епітет лузітанської богині Реве з точок зору етимологічного та топографічного значень. Епітети фракійської ґенези привернули увагу З. Гочевої [9] у вивченні особливостей культу та божеств. Вагоме призначення епітета у дифімації політичного супротивника підкреслила І. Шабага [23]. В ряді дисертаційних робіт опрацювання специфіки епітета велось на зіткненні декількох наукових галузей: в праці В. Амірова епітет виступає елементом агітаційного передвиборчого понадтексту [2]; відстеження за розвитком епітета віддзеркалення картини світу лежить в основі дослідження І. Померанець [19]; роль епітета в розвитку образного мовлення молодших школярів розглянуто О. Чулковою [22]. Не обійшлось без епітета в дослідженні А. Виноградова, що "виникло як "подорожній продукт" при вивченні політичного ладу Давнього Судану" [7, с. 3]. Це лише незначна частка від загальної маси наукових розвідок, автори яких торкаються різних аспектів вивчення епітета, звертаються до залучення епітета з метою ефективного розгляду різноманітних проблем загальнокультурологічного характеру.

З іншого боку, процесові формування загальної наукової галузі, предметом дослідження якої може стати епітет, а об'єктом - епітетні структури, перешкоджає інформативна локалізація робіт.

До речі не завжди ці обмеження є нездоланними. Приміром, у Львові О. Труханенко [21, с. 185-197] пише про ідейну спрямованість колористичних епітетів І. Буніна й навіть не згадує: статтю

Григораш [10], яка вийшла друком у всеукраїнському періодичному видані та присвячена емоційно- експресивній забарвленості епітетів в оповіданні "Антонівські яблука"; дисертацію Т. Гусєвої "Складний епітет як стильоутворююча одиниця художнього простору І. Буніна" [12]; низку робіт

Краснянского [15; 16], який є визнаним фахівцем з вивчення епітетів в творчості І. Буніна; ґрунтовної монографії Г. Ойцевича [25] та інших авторів, які безпосередньо досліджували особливості епітета (й саме колористичного!) в творчості російського письменника.

У другій половині 1920-х років ледь не вперше спорадично звертаються до терміна "епітетологія". Це поняття зустрічається в роботі М. Апостолова "«Ліловий» колір у творчості Толстого", в якій автор зазначив: "З цієї загальної картини творчості Толстого хочеться в дійсній замітці витягти одну маленьку деталь, одну з тих своєрідних улюбленостей, яких так багато в Толстого і яка належить до області епітетології Толстого" [3, с. 175]. Можливо, автор під "епітетологією" розумів епітетну систему творів Л. Толстого, але й цілком вірогідно, що "область епітетології Толстого" - це ще досить умовна та лише оказіонально визначена на той час наукова галузь, завдання якої зводилось