Дослідження у цьому напрямку були продовжені Л. Блумфілдом, який вказав на складну морфологічну структуру кореня в англійських звукозображальних, або символічних словах [23].

В 30-ті роки ХХ століття існування звукового символізму було доведено німецьким вченим Г. Мюллером, який класифікував уявлення про звуки, проводячи опитування стосовно асоціацій, які викликаються "екзотичними словами" (що насправді були наборами звуків із домінуючою відкритою або закритою голосною) [37].

Б. Уорф довів наявність семантичної структури кореня у слові [53], О. Єсперсен зазначав, що довільність у мові є надто перебільшеною (у цьому з ним погодився Д. Болінджер, який стверджував, що знак є недовільним [24]). О.Єсперсен вважав, що зв'язок між поняттям і звуком є надзвичайно тісний, і в нашій уяві вони йдуть поруч.

Американський вчений Е. Сепір доводив існування звукосимволізму за допомогою експериментального методу [41], а його дослідження були продовжені С. Ньюменом [39], який довів, що в уяві англомовних мовців голосні звуки розташовані за шкалою "менше - більше" від закритих до відкритих, а приголосні - від глухих до дзвінких та від передніх до задніх. Був зроблений висновок, що піддослідні здійснюють оцінку звуків у зв'язку з фізичними, артикуляційними характеристиками цих звуків.

Експериментальні та теоретичні дослідження з вивчення звукосимволізму продовжувалися такими американськими вченими, як Р. Браун [26; 27], А. Горовіц [27], І. Тейлор [45; 46; 47], Дж. Вайс [48], Р. Якобсон [22] та ін.

Вагомий внесок у вивчення проблеми звукосимволізму був зроблений також вченими СРСР (серед них варто виділити праці Є. Д. Поливанова [19], О. М. Газова-Гінзберга [5; 6; 7], О. М. Журинського [11], В. В. Левицького [13; 14], О. П. Журавльова [9; 10], Д. М. Шмельова [21], М. В. Панова [17; 18], О. О. Леонтєва [15], С. В. Вороніна [2; 3; 4], та, в останні десятиліття, вченими пострадянського простору (В. В. Левицький, Ю. М. Лотман [16], І. М. Горєлов [7], В. І. Кушнерик [12] та ін.). Їх внесок полягає, по-перше, у розширенні та розвитку міжнаукових зв'язків між фоносемантикою та психолінгвістикою; по-друге, у вивченні прояву дії звукосимволізму у різних сферах вербальної діяльності людини (зокрема у художньому мовленні) та на різних мовних рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному).

Фоносемантика - наука, предмет якої полягає в звукозображувальній системі мови, а основною властивістю якої являється звукозображальність, або фонетична мотивованість. ЇЇ ціль полягає в вивченні звукозображувальності як необхідного, істотного, відносно стійкого недовільного зв'язку між фонемами слова та ознакою об'єкта-денотата, що лежить в основі номінації [4].

Предмет дослідження фоносемантики - звукозображувальна система мови.

Основні поняття фоносемантики - звуконаслідування (ономатопея) та звукосимволізм. Ономатопея носить закономірний недовільний фонетично мотивований характер і є умовною вербальною імітацією звучань оточуючого світу. У звуконаслідуванні більш чітко прослідковується зв'язок між позначуваним та знаком, адже існує пряма залежність ономатопу від денотата. Звуконаслідувальні основи в споріднених та неспоріднених мовах є досить продуктивними та носять універсальний характер.

До проблем фоносемантики належить не лише питання співвідношення ономатопа та денотата, але й питання словотвірного статусу фонем та сполучень фонем у складі ономатопа. У ході розв'язання цієї проблеми англійським вченим Дж. Р. Ферсом був введений в обіг термін "фонестема" (сполучення фонем, що повторюється) [31]. Ідея фонестеми, крім того, була висунута американцем Л. Блумфілдом [23].

Одним із найважливіших питань фоносемантики є питання характеру (національності/ універсальності) та природи (основи) звукосимволізму.

Щодо характеру звукосимволізму, В. В. Левицький [13] зауважує, що неможливо однозначно відповісти на питання, чи є явище звукосимволізму універсальним, але на базі експериментального дослідження неблизькоспоріднених мов доводиться існування фоносемантичних універсалій, що базується на універсальності артикуляційних характеристик певного звуку та уявлень, пов'язаних з ними. Принаймні, на основі цих досліджень можна впевнено стверджувати, що існують статистично достовірні звукосимволічні правила для споріднених (індоєвропейських) мов, а щодо неспоріднених мов виявлено певні універсальні тенденції у символізації звуків.

Існують також прибічники теорії про вузьконаціональний характер звукосимволізму (серед них В. В. Левицький називає І. Тейлор [45; 46; 47]), але ця теорія на сьогодні отримала менше підтверджень, ніж протилежна.

В. В. Левицький також зауважує, що універсальність звукосимволізму доцільніше доводити не на рівні фонеми, а на рівні дрібніших одиниць, тобто акустичних/артикуляційних ознак [14].

Звуковий символізм визначається як недовільний фонетично мотивований зв'язок між фонемами слова та неакустичною ознакою денотата, що лежить в основі номінації [3]. Фоносемантика розглядає звукоінформативний компонент звукосимволізму (який є невід'ємним від художнього мовлення), що несе поетично-уявні відчуття, які створюють певні асоціації під час сприймання тексту. Цікавим є "аспект словесно-буквенної синестезії, коли при читанні певних символічно значущих букв-звуків у свідомості людини виникає "музика тексту", створюється <...> асоціативно- змістовий тон" [12].

Під звукосимволізмом у лінгвістиці розуміють наявність недовільного зв'язку між звучанням та значенням слова, між знаком та символом, що стоїть за цим знаком [2; 3; 4]. Фоносемантика досліджує символічні властивості такого явища, як звуки, що відтворюються мовним апаратом людини. Ш. Баллі наголошує на тому, що рухи мовних органів є символічними, так само як жести [1]. Це доводиться тим, що слова, які позначають великі розміри, містять звуки, для відтворення яких мовні органи розширюються, і навпаки. О. Єсперсен, зі свого боку, підтвердив цю думку, дослідивши слова із семантикою "більше/менше" в різних мовах і дійшовши висновку, що в словах, які