УДК 821.161.2.09

Поліщук Я. О.

Ягеллонський університет, Краків

ХУДОЖНІЙ СВІТ КАЗИМЄЖА ТЕТМАЄРА В УКРАЇНСЬКІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

У статті йдеться про рецепцію творчості видатного польського поета-модерніста Казимира Тетмаєра (1865-1940) в українській літературі перших десятиліть ХХ сторіччя. Зокрема аналізується інтерпретація Михайла Драй-Хмари, підготовлена до перекладного видання К. Тетмаєра 1930 року.

Ключові слова: модернізм, символізм, декаданс, поезія, проза, інтерпретація, рецепція, мотив.

Творча постать польського поета й прозаїка Казимєжа Тетмаєра належить до знакових у літературному житті перших десятиліть ХХ сторіччя. Оскільки це був період, котрий поставив своїм гаслом радикальну модернізацію літератури, він спонукав до пожвавлення польсько-українських літературних узаємин, зацікавленої рецепції творчості сусідів-слов'ян, своєрідного культурного перекодування їхніх творчих осягнень. Якщо Україна цікавила польських майстрів своєю східною екзотикою, сторінками спільної історії чи фольклорною першо- джерельністю, то з українського боку інтерес до молодої формації в польській культурі підсилювався ще й тим, що досвід сусідів виявився близькою та прийнятною формою адаптації європейського модернізму. Це великою мірою зумовило прихильне сприйняття молодополяків в українському письменстві, постулюючи численні переклади та жваву критичну рецепцію польської модерни.

Українські дослідники, оцінюючи впливи „Молодої Польщі", найчастіше вказували на творчість Станіслава Пшибишевського, Яна Каспровича, Станіслава Виспянського. Ці письменники, безперечно, мали найгучніший успіх у своєму питомому середовищі, що в певному сенсі вплинуло також на їхню популярність в Україні - спершу Західній, а пізніше також Наддніпрянській. Однак саме з того огляду, що вони були найбільш репрезентативними представниками польського модернізму, їхні впливи на українських авторів нерідко перебільшуються. Натомість знаною в українському середовищі була також творчість інших польських майстрів, причому нерідко вона викликала неординарні й суперечливі реакції з українського боку, як, скажімо, поезія Тетмаєра, критика Бжозовського та Міріама, драматургія Риделя тощо, хоча про це історики літератури розважають нечасто.

Історія присутності в українському письменстві Казимєжа Пшерви-Тетмаєра (1865-1940) в чомусь нагадує долю його творчості на батьківщині, тобто представлена а непослідовно та фра'ментарно. Парадоксальною була рецепція Казимєжа Тетмаєра у Польщі. Переживши час найвищої популярності в 1890-х роках, тобто в добу становлення молодопольського руху, поет небавом зазнав забуття, хоча його естетична новизна не була свого часу ані вичерпно осмислена у критиці, ані вповні засвоєна в поезії. Можливо, сталося це тому, що в межах епохи Тетмаєра естетичні орієнтири змінювалися дуже швидко, й те, що ще вчора здавалося новим та блискучим, на завтра тратило привабливість у контексті появи інших естетичних гасел та художніх практик. Роль Тетмаєра виявилася визначальною для першої хвилі модернізму в польській культурі. Не випадково навіть верхню межу цієї епохи (1891-1894) - пов'язують із виходом у світ його перших поетичних книг („Poezje"), які запрезентували нові мотиви й настрої, адаптуючи на польському 'рунті досягнення західних символістів та декадентів [1, 219]. Пізніше слава Тетмаєра-поета поступилася місцем іншим авторам, а впроваджені ним мотиви та образи стали обіговими, перетворившись у своєрідну моду. За це поета гостро, хоч не завжди слушно, критикували. У кожному разі, він виявився однією з тих творчих постатей, яка не тільки визначила напрям естетичного руху в переломний період розвитку літератури, а й - що є більш невдячною й драматичною роллю - стала мішенню консервативної критики, забезпечуючи іншим, молодшим та вільнішим право утверджувати ті нові позиції, які були ним допіру задекларовані.

Поезія Тетмаєра адекватно передає атмосферу перехідної доби, часу кризи вартостей, коли старі ідеали підлягають однозначній профанації, зате нові цінності ще не вироблені. Поет, отже, перебуває в пошуку нових орієнтирів, але цей пошук ведеться нерідко наосліп, намацально, приблизно, нагадує експериментування на межі табуйованих культурним істеблішментом чинників, як-от заперечення традиційної моральності або патріотично- визвольних ідей. Світоглядну кризу цих часів супроводжують характерні настрої зневіри, песимізму, розчарування, а водночас дається взнаки брак віри в можливість утвердження нової системи цінностей, що схиляє митців до декадентських настроїв, позаяк сучасність сприймається ними як ера упадку, що передує цілковитій загибелі культури й виродженню цивілізації [2, с. 196-197]. Таке світоглядне під'рунтя містить тогочасна лірика Казимєжа Тетмаєра, просякнута настроями меланхолії, розпачу, смутку, невіджалуваної втрати, передчуттям загибелі чогось найістотнішого. Тужливі тональності поезії мали бути відображенням стану душі поета, про що він відверто заявляв, відкриваючи забороло перед недружелюбною критикою: „Меланхолія, туга, смуток, збайдужіння - це істота моєї душі" („Melancholia, tesknota, smutek, zniechкcenie s№ treftci№ mojej duszy")1.

Мотиви Тетмаєрової лірики, таким чином, становлять типовий пейзаж символістсько-декадентської поетики. Це передовсім багатий спектр меланхолійних настроїв, які поет екстаполює чи то на авторефлексію його ліричного суб'єкта, чи то на образи природи, чи на саму тему мистецтва. Краса, однак, як мистецький ідеал залишається культом поета, на відміну від сірої міщанської дійсності, яку він сприймає з нехіттю та збайдужінням. Evviva l 'arte! (Нехай живе мистецтво!) - ось його гасло, що стало водночас назвою однієї з найкращих поезій. Іншу вартість - щоправда, миттєву й зникому - бачить Тетмаєр у коханні, в еротиці. За звичаєм декадентів, його еротичні настрої виражають лише сюхвилинне відчуття, мимовільний дотик щастя, нерідко з передчуттям неможливості його сповнення, з наперед визначеною приреченістю. Справжнє кохання лишається доменою мрій та снів ліричного героя Тетмаєра, подібно як у Франковому „Зів'ялому листі". До цих типових мотивів варто додати