також авторефлексію, що нерідко асоціюється з порушенням філософських проблем екзистенції людини та її ролі у світі. Роздумуючи над людською природою та сутністю сучасного світу, поет прагне знайти глибші, назовні не видні істини, осмислити ті засади, які формують родове поняття людини. Зайве додавати, що ці складні запитання переважно таки лишаються риторичними, бо поет Татранських гір, перебуваючи у незмінно меланхолійному флері, не вміє знайти на них відповідей.
Утім, якщо на рівні мотивів К. Тетмаєр, справді, був здебільшого не ори'інальний, то у виробленні нового стилю йому належать неабиякі заслуги як одному з перших аполо'етів народжуваного в ту пору слов'янського модернізму. Цей стиль передбачає зображення людини і світу у всій їхній несталості та кожнохвилинній змінності. Подібне завдання розв'язали художники-імпресіоністи, зумисне розмиваючи контури зображуваних предметів та надаючи пріоритет не зображенню, а кольоровій плямі, що служила в них су'естії, вираженню певного настрою. Такий метод апробують у літературі перші модерністи, а на Тетмаєровій ліриці сліди цієї практики відбилися досить сильно. Для поета важливі не сталі, зазначені в культурі риси, а свіжі, миттєві, змінні. Це спонукає його віддавати перевагу не почуттю, а емоції, не думці, а імпресії. І тоді вірш стає цікавим досвідом освоєння нових виражальних засобів, зокрема колекціонування зорових, слухових, запахових вражень. З'являється прагнення наблизити поезію до музики або до образотворчого мистецтва, надати віршеві характеру, який би навівав читачеві відповідні образи суміжних мистецтв [4, с. 24-25]. У цей спосіб Тетмаєр спричиняється до вироблення нової мови поезії і нової її архітектоніки, коли укладає свої вірші, цикли та збірки за законами настроєвої гармонії. Справді, наявність одного наскрізного мотиву спонукає урізноманітнення засобів його художнього вираження: почуття передається читачеві з великою силою тоді, коли воно майстерно оркеструється з добиранням усіх можливих тонів та барв. У цьому новаторстві форми видатну роль Тетмаєра не можна недооцінювати.
Естетичні уроки К. Тетмаєра не випадково лишаються актуальними для наступних періодів польського письменства, хоч би для міжвоєнного двадцятиліття. Варто тут звернутися до думки Яна Лорентовича, який у вступі до вибраної лірики поета (до речі, це видання з'явилося друком у Львові, що теж істотно для теми української рецепції відомого співця Татр) писав так: „Серед польських ліриків останнього п'тдесятиріччя Казимєж Тетмаєр здобув найбільшу популярність. Про інших поетів епохи багато писали й розважали, а цього читали абияк у всіх суспільних верствах" [5, с. III]2. Критик досить влучно діа'ностував явище непослідовної та суперечливої рецепції Тетмаєрової поезії, засвідчивши, що вона була сприйнята поверхово та не залишила виразного сліду в сучасності, тоді як за своїми внутрішніми властивостями, очевидно, такий слід мала б залишити, і то досить глибокий.
Щось подібне до відзначеного Лорентовичем явища маємо в українській літературній традиції XX століття. Позаяк поезію Тетмаєра сприймали у нас як органічну частку європейського модернізму, зокрема естетики декадентства й символізму, саме така її репрезентаційна функція не може залишитися поза увагою. Крім того, зазначений вище творчий досвід молодопольського поета у виробленні нової стилістики вірша також робить цю творчість цікавою принаймні для кількох поколінь українських літераторів. Отже, окрім впливів, в орбіту нашого спостереження мимоволі потрапляють творчі перегуки чи й позбавлені безпосереднього контакту настроєво- стилістичні співзвучності. Окремі спроби актуалізувати Тетмаєрову поезію на українському 'рунті, незважаючи на їхнє істотне значення з історико-літературного погляду, з тих чи інших причин не були завершені чи належно поціновані. Через те склалася ситуація, в якій творчий досвід Тетмаєра поширився принаймні на кілька періодів адаптації в Україні, при цьому кожна доба охоплювала його досить вибірково, залишаючи наступникам привілей пізнання нових граней та аспектів цього майстра. Якщо першим відлунням Тетмаєра була галицька поезія межі століть, головно творена в колі „Молодої Музи" (Богдан Лепкий, Петро Карманський, Остап Луцький, Василь Пачовський, Степан Чарнецький), то вже друга рецептивна хвиля переходить на Наддніпрянську Україну й припадає на революційні та пореволюційні роки. Саме в її межах випадає сприйняти оцінки Михайла Драй-Хмари, котрий, як і інші неокласики, вивчав та цінував творчий досвід видатного письменника „Молодої Польщі".
Радикальні революційні зміни 1917 року оприявнили гострі потреби культурного розвитку українства, що не могли бути задоволені за старих часів. Хоча політичні та економічні обставини того часу не були сприятливими для України, розгортається широкий рух за модернізацію національної культури. Цій меті служили нові перекладні проекти, реалізовані в тогочасних умовах. Характерно, що в роки революції на Україні вийшло одразу три книжки поезії Казимєжа Тетмаєра. Це збірка поезій у прозі „За скляною стіною" (1917) в перекладі Антона Павлюка [6], у тому ж тлумаченні книжка „Поезії в прозі" (1918) [7], що була доповненою редакцією попереднього видання, а також "Меланхолія" (1918) [8], переклад якої здійснив М. Лебединець. Незважаючи на те, що ці книжки були невеликі за обсягом та фра'ментарно репрезентували творчість молодопольського поета, усе ж їх поява була схвально зустрінута тогочасною громадськістю. Про характер рецепції свідчить один із критичних відгуків: рецензент В. Дикий, коментуючи вихід у світ поезії Тетмаєра українською та виважуючи плюси й мінуси видання, писав: "Бо й справді, коли на нашому ринкові не знайдеш жадної збірки Гамсуна, Уайльда, Стрінбер'а, Тетмаєра, Анунціо, - то й видання