своїй» (1949. 4.7 (19). С.24), «Правдавоскресне» (Там само), «Любов творча: любов будує, а незгода руйнує» (1950. Ч. 1011 (3435). С.28), «Прощення в громадській праці», «Виконуймо заповіді Господні», «Багато покликаних, та мало обраних», «Люби Господа Бога свого» (1950. Ч. 12 (36). С.2728). У трьох останніх проповідях наявні прямі асоціації як з проблемами особистого життя Іларіона (несправедлива критика), так й української історії (злочин АБоголюбського, непослух гетьманам І.Мазепі й П.Дорошенкові) тощо. І це говорилося з церковного амвону! Сила проповідей Іларіона була в їх національній зорієнтованості, високості національного духу, що й забезпечувало їм успіх. Миряни захоплювалися глибиною його проповідей, були постійними слухачами Іларіона й відвідувачами його Церкви.
На сторінках часопису «Наша Культура» були вміщені такі проповіді: «Бережімо свої рідні традиції! Христос рождається» (1952. 4.2 (179). С.58); «Інфляція людини. Христос рождається» (1952. Ч.З (168). С.517), «Достойно вшануймо ювілейний рік нашої української православної церкви в Канаді» (1953. Ч.б (183). С.510), «Воскреснимо й ми» (це послання передане в Україну 5 квітня 1953р.) 4.7 (184). С.58).
Ми національнотаки збереглися, як окремий народ, твердив Іларіон у Різдвяній проповіді «Бережімо свої рідні традиції», бо не губили своїх
національних традицій. Рідні традиції це основа національною відродження й розвитку. Зрозуміло, наріжним каменем українських традицій є православна віра, основна підвалина українського духу й культури. Не менш важливе значення інших традицій родинне життя, свята, звичаї, рідна мова.
Мали рацію прихильники «Слова Істини» Наталія і Володимир Савченки, які в листі до редакції місячника писали про те, що він «допомогу несе нашим землякам, зпоза залізної завіси, а також давнім емігрантам, які все забули» [б, с.24].
Чільне місце в проповідях митрополита Іларіона займають проблеми національної ідентичності формування національної свідомості українського народу, високого патріотизму через шанування рідної мови, рідних звичаїв, своєї Віри й Церкви.
З цього погляду значної, безкомпромісної критики зазнає ідеологія комунізму як антигуманна, бо заснована на безбожництві. Безбожництво трактується І.Огієнком з позицій філософарелігієзнавця. У Різдвяній проповіді 1958 р. «Живімо з совістю чистою!» він твердив: «Творячи людину, Господь Бог створив її на Образ і Подобу Божу» (Буття 1:2б), а крім цього «вдихнув у неї дихання життя, і стала людина душею живою» (Буття 2:7) <...> Вдихуючив Людину «дихання життя», Він вдихнув у неї Совість (вид. ред.), яка завжди ясно навчає нас, що то є добро, а що зло.
Совість це око Боже в людині. Совість має кожна людина, хто більшу, хто меншу. І це вона, Богом вдихнута в нас совість, дає людині повну змогу відчути, що є зло, і перестерегти від нього себе» [7, с.б 162]. Отже, у створеній ним Людині Бог заклав свою присутність. ВідкидаючиБога, людина втрачає совість, стає лукавою, з приспаною совістю. «Хто Бога не визнає, зазначає митрополит Іларіон, той і совісти зовсім не має. Така безсовісна людина живе й поступає не за Божими Законами, ближнього не любить, Правди Божої не визнає, одне говорить, а друге робить» [8]. Лукава людина має й лукаву совість. Звідси походить неспокій, страх і замішання. До таких людей, за І.Огієнком, відносяться люди, що сповідують комуністичну ідеологію: «Тепер появилось на світі багато людей з розкладовою наукою. Це комуністи, які Бога не визнають, а тому й совісти не мають. І ці безбожжя і безсовісність комуністи поклали основою своєї науки. По школах не навчають про Бога, а тому діти виховуються без правдивого розуміння потреби совісті» [9].
На такій же богосутній платформі вибудував митрополит Іларіон свою догму «Служити народові то служити Богові», вперше ним виголошеній у день інтронізації, 3 листопада 1940го року, в архієрейській кафедрі в м.Холмі. Служіння Богові, за І. Огієнком, зумовлене передусім тим, що ми живемо, що Бог для усіх Отець, а ми його Діти. «Це основна заповідь всесвіту, це основна заповідь світотвору» [10, с. 83].
Служіння Богові тому виявляється у службі народові Його. І.Огієнко зазначав: «Щоб жити, ми мусимо служити народові, а цим уже служити Богові, нашому Творцеві» [11].
Своїй догмі митрополит Іларіон відводить глибоке соціальне значення. Коли б її сприйняв світ, твердив він, спинились бивійни, всякі напасті. Бо: служити народові заповідь Божа, а служити то робити добро.
Тому такими неприйнятними для християнського світу є постулати кому номарксистського вчення з його безбожжям, агресивністю та лукавством. У Різдвяній проповіді (7.01.1958 р.) під назвою «Сумління» читаємо: «Комуністи не визнають Бога, атому не визнають і совісти. «Совість подохла», говорять чесні люди в Советах, як свідчить М.Горький. Комунізм і совість це противні речі. Бо совість це Божі закони, а їх комуністи відкидають. Нема в них моралі Христової, нема правди Божої. Комуністи совість у крові втопили» [12, с.12]. Подібне звучить у проповідях «Домашня Церква» (7.01.1957 р.), «Живімо з совістю чистою!», «Поєднання Церков», «Воскреснимо й ми!» (1953) та ін.
Опонування матеріалістичній ідеології було не самоціллю у митрополита Іларіона, а переводилося в моральний план. Виховання духовноморальної Людини, її ціннісних орієнтацій і є одним з пріоритетів і завдань християнського вчення, яке відстоював і проповідував Іван Огієнко.
«Під впливом безбожного марксизму, зазначає Іван Огієнко у Великодній проповіді «Воскреснимо й ми!» від 5 квітня 1953 року, Людина втратила свою вартість. Замість любови один до