знову (згадаймо його «Науку про рідномовні обов'язки». Жовква, 1934) роз'яснює рідномовні обов'язки українців: не сміти забувати рідної мови.

Порушує Іван Огієнко у своїх проповідях і таку вічну проблему для всіх народів, як проблему пошанування великих, тобто визначних, українців. Явним автобіографізмом позначена проповідь «Нема пророка в Отчизні своїй. Слово в Вербну Неділю» (1948 р.). У розділ IV («Трагедія невизнання») він з гіркотою вимальовує ряд великих українських страждальців: В.Самійленко, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Т.Шевченко, І.Франко, С.Петлюра. На адресу останнього пише: «Петлюри за життя мало хто слухав. Тільки гардо сміялися з нього. Робили повстання проти нього. А сьогодні його згадують і шанують. Пізно! Я знаю його близько. Це гордість наша не допускає визнавати їх великими... Гордість руйнує й губить народ...» [7, с.111]. Так перепліталися в діяльності І.Огієнка дві тенденції релігійна і національнодержавницька. Остання повинна стати об' єктом пильної уваги наших державників, бо в сучасній Україні так важко відбувається рецепція національних героїв, зокрема й І.Огієнка. Указ Президента №85 від 7.02.2007 р. «Про вшанування пам'яті Івана Огієнка» поки що залишається лише декларацією.

Пророче звучать і сьогодні слова І.Огієнка «Трагедія нашого народу в тому, що він не вміє виплекати великих людей. Ось через це ми в історії тільки пнемось до чогось» [7, с. 111]. Справедливі слова! їх значимість в тому, що ситуації, змодельовані в них, мають властивість повторюватися.

Глибоко символічними є поетичні візії І. Огієнка, висловлені в часи піку холодної війни і затяжок тоталітарних віжок для України. Він вірив у воскресіння України, у повстання вільної й незалежної держави Україна. У проповіді «Воскреснимо й ми!» (1953) він писав: «Нехай воскресне поміж нами правдива любов до своєї Батьківщини, до нашої РОЗП'ЯТОЇ УКРАЇНИ (вид. моє С.С.) то воскреснемо й ми до вільного життя у своїй вільній і незалежній державі» [20, с.7].

Глибоко оптимістичною є поезія «Христос воскрес» (1950): ХристосВоскрес, аз ним воскресне І Україна в славі й силі, И до неї вернуться на весну Сини вигнанці орлокрилі [21, с. 10].

Крім богослужбових відправлень, які сприяли релігійному вихованню української громади у православному християнському дусі, Іларіон розбудував навколо свого осідку, Митрополитального Собору у Вінніпезі, цілу систему національноідеологічних та просвітительських заходів та діянь, що свідчило про його велику енергію та державницьконаціональні позиції.

Так, при Соборі діяв Український народний університет, Курси українознавства, недільна школа, «Рідна школа», Братство молоді «Тризуб», Пласт, часто проводилися чайні прийняття, урочисті вечері зі святковими промовами на честь релігійних свят, історичних подій (300річчя відновлення української державності, Богданівська академія, Свято Соборності, Герої Круг) чи державних діячів (приміром, на честь голови УНР С.Петлюри та Провідника ОУН С.Коновальця), вокальномузичні академії на честь національних свят, українських письменників та пам'яті Тараса Шевченка. Останнє було традиційним!

Просвітительський характер діяльності Іларіона проявився в увазі до недільної української школи при Соборі. Програму до неї було видано з дозволу («з благословення») Високопреосвященнійшого митрополита Іларіона (саме так зазначалося на її вихідних даних). Програма може слугувати прикладом любовного ставлення до дітей. Кожне завдання («наука») це поліграфічно гарно видрукуваний спарений листок з обов'язковою ілюстрацією на першій сторінці до тексту Біблії: наприклад, «Сотворения світа», «Невидимий світ Ангели», «Перше чудо Ісуса Христа», «Чудесне помноження хліба», «Вдовиця кидає свої лепти на церкву» та ін. Недільна школа при Соборі, зрозуміло, передбачалася насамперед для засвоєння азів релігійнобогословської науки, але елементи світського навчання теж мали місце. У переліку завдань цього плану теж стрижневими є положення щодо національного виховання, засвоєння чи ознайомлення з традиціями українського світу. Наприклад, у переліку питань, на які треба (чи не треба) покласти хрестика із завдання «Яких дітей Бог любить за їхні діла» є такі: «Микола не хоче говорити поукраїнському» (№2), «Микола купив гарну квітку своїй мамі в День Матері» (№37), «Антін часто бере мамині гроші, і про це їй не каже» (№38) та ін.

Зразу ж по приїзді в Канаду Іларіон виголосив в Митрополитальному Соборі два реферати (2го та 9го листопада, приїхав ж бо 19 вересня 1947 р.) на тему «Українська Церква й наша Культура». Про них з оціночним коментарем розповіла на сторінках «Слова Істини» (1948. Ч.З) Ганна Статник, сподвижниця Івана Огієнка по культурнопросвітницькій роботі, зокрема була директоркою Курсів українознавства при соборі. Вона ж колишня студентка Кам'янецьПодільського державного українського університету, ректором якого був І.Огієнко. Виконувала в університеті обов'язки секретаря студентських справ [22, с.25]. Будучи «вірним сторожем нашої загальнонаціональної справи, стовпом Святої Української Православної Церкви» (так назвали його вірні [23, с.9], Іларіону своїх публічних виступах завжди робив стрижневою ідеєю ідею національну, ідею української релігії. Такий характер мали й названі реферати. У першому окреслив значення й роль Української Православної Церкви в зростанні української культури до такого рівня, що український народ став в рівень з усіма іншими культурними народами світу. У другому йшлося про причини і способи підпорядкування Української Церкви Патріархату Московського. Виділялася одна причина незгода вищих кіл та вмішування в справи церковні світських осіб. Ганна Статник наголошує на актуальності виголошеного реферату (це було завжди притаманне Ьіаріону), бо часи Руїни, про які йшлося в другому рефераті, з