УДК 82.0+82.091

М.Г.Кудрявцев

Трагічне як естетична категорія у катарсисиих та апокаліптичних вимірах: духовноетичний дискурс

У статті досліджуються витоки та еволюція трагічного як естетичної категорії, як духовнофілософської проблеми в літературі у жанрових трансформаціях та модифікаціях. Значну увагу автор приділяє духовноетичним проблемам, катарсисним аспектам як необхідним засобам естетики трагедійного.

Ключові слова: трагедійне, катарсис, фатум, ідея, катастрофа, пафос, пізнання

Трагічне існує в житті. Це різного роду нещастя, що завершуються катастрофою для людини і суспільства катастрофою фізичною, духовною, моральною, психічною тощо, власне ведуть до загибелі особистість, сповідувані ідеали, до неспроможності здійснити бажане.

Відтворення трагічного у мистецтві є однією із найскладніших проблем, втілення якої в хуцожнє світовідчуття визначається як естетична категорія «трагедійного», наповненого передусім духовнофілософським змістом, пов'язаного з моральними імперативами пошуків високого і прекрасного.

Жанр трагедії, як один з найдавніших і найпоетичніших, пов'язаний з осмисленням найскладніших процесів духовного становлення особистості, суспільства, історичного розвитку людства загалом.

За визначенням М.Бердяєва, «...усі сфери людської творчості... мають єдине духовне живильне лоно», а мистецтво, як одна із них, визначає «покликання як порив до надособистісного" [1, с.328331].

В основі трагедійного лежать колізії, які неможливо вирішити, але з ними неможливе й примирення, хоча самі ситуації визначаються трагічними помилками чи власне й виною, гріховністю героїв, які чинять переступ (часто і в ім'я справедливості!), а згодом і самі стають жертвами власної чи чужої сваволі, пожинаючи посіяні плоди, часто шукаючи шляхи спокути і покаяння.

Глибоко трагічними персонажами є античні Прометей, Агамемнон, Кпементина (в Есхіла), Антігона, Іпполіт, Іфігенія (в Еврипіда), шекспірівські Гамлет, Макбет, Отелло, Ромео і Джульєтта, шиллерівські Луїза і Фердінанд, пушкінські Алеко, Самсон Вирін, цар Борис Годунов, Дон Гуан, лермонтовські Печорін, Мцирі, герої романів Ф.Достоєвськош Родіон Раскольніков, Соня Мармеладова, князь Мишкін, Настасья Філліпповна, Дмитро та Іван Карамазови, лесеукраїнківські Міріам, Кассандра, Ангей тощо. За Гегелем, трагічний персонаж, навіть при найблашродніших помислах і прагненнях, несе в собі і певну вину вже тому, що порушує цілісність людського буття. Томуто осмислення трагедійною в мистецтві вимагає філософського підходу до проблеми. І трагедія як одна з драматичних форм є одним із найбільш філософічних жанрів з часів Античності, стаючи і в наступні епохи (Відродження, Класицизму, Просвітництва, Романтизму, Реалізму і т. д.) художнім відтворенням суспільноісторичною людського досвіду, здобутого в випробовуваннях і стражданнях, непідвладного часовопросторовим категоріям. Власне кожна доба давала і своє розуміння трагедійного. Тому жанрові модифікації трагедії залежали від суспільноісторичних формацій.

Як жанрове визначення трагедія існує з античних часів, і постала вона з жалібної ритуальної пісні на честь бога виноградарства і землеробства Діоніса, який (виходячи з грецьких міфів) нібито був розірваний титанами, оживлений Зевсом, багато переніс мук і страждань, на честь чого стародавні греки і виконували обрядові дійства, приносячи у жертву цапа. Звідси і термін «трагедія», що означає: жалібна пісня на честь цапа (від грецького tragos цап і ode пісня).

Отже, витоки трагедійного жанру у фольклорі, у давньогрецькій міфології. Загалом специфіка трагедії передбачає гостроту і непримиренність життєвих конфліктів з катастрофічно фатальними наслідками (як правило, розв'язка була запрограмованою чи зумовлена поведінкою самого героя, його духовноетичною сутністю, його генезою, невідворотністю долі, визначеної Вищим Началом), наповнення патетикою, пафосністю, неминучість загибелі головних персонажів, які набувають значення художніх символів.

Трагедія породжувала в серцях читачів чи глядачів сильний душевний злет (катарсис, тобто очищення, був необхідною умовою жанру), утверджуючи, насамперед, високий суспільноморальний ідеал і благородство почуттів. Не випадково багато трагедій писались віршами.

Історично трагедійне існувало в різних проявах, однак сама сутність жанру була задана європейським літературам старогрецькою поетикою.

Особливого розквіту трагедія набула у V ст. до н.е. в творчості афінських трагіків Есхіла («Перси», «Прометей закутий», трилогія «Орестея»), Софокла («Антігона», «Цар Едіп», «Едіп у Колоні»), Еврипіда («Медея», «Іпполит», «Електра», «Іфігенія в Авліді»), котрі створили класичні взірці трагедіїфатуму, особливості якої полягали в тому, що герої змальовувались приреченими на загибель долею (фатумом), котра була сильнішою від волі олімпійських богів (сам верховний правитель Олімпу Зевс боявся долі).

Скажімо, у трилогії Есхіла "Орестея» усі герої запрограмовані на виконання відповідної місії. Дружина героя троянської війни Агамемнона Клітемнестра, наприклад, була знаряддям у руках демона родового прокляття і сама це усвідомлювала, будучи переконаною у виконанні покладеного на нею обов'язку убивства чоловіка як помсти за його зраду, за смерть доньки Іфігенії, за привезену коханкуполонянку Кассандру, намагання виправдати власний зв'язок з Егістом. Донька троянського царя Пріама Кассандра пророчиця, яка безпомильна у передбаченні, але не визнана ніким як провидиця. Вона усвідомлює свою приреченість, знаючи, що йде на неминучу страту, хоча її запрошують на бенкет. Усвідомлює свою місію вбивства власної матері Клітемнестри як помсти за смерть батька і Орест, якому у муках сумління нелегко виконати божественну волю.

Правда, інший трагік Еврипід у трагедії «Електра» більше уваги приділяє не божественним принципам, владними над героями, а внутрішній, моральній суті персонажів, олюднюючи, осучаснюючи таким чином (власне ламаючи) міф. Скажімо, Орест та Електра це звичайні нещасні діти, кинуті матір'ю заради коханця Егіста. Клітемнестра віддає доньку Електру навмисне заміж за старого хлібороба, щоб не мати претендентів на батьківський трон. Орест та Електра чинять розправу над матір'ю за те, що вона відкинула їх, позбавивши батька, ласки і