Однією з важливих проблем старогрецької трагедіїфатуму є проблема вільного вияву людської волі, яка, однак, не могла відвернути визначеного долею. Сила характеру, намагання людини скерувати життя за власним бажанням не відверне лиха, рокованого фатумом, бо причиною цього лиха стає сам характер героя, що приведе до виконання волі богів. Людська воля, прагнення особистості і її приреченість, безсилля перед долею головні проблеми трагедії Софокла «Едіпцар», де розповідається про долю Едіпа, сина фіванського царя Лая.

Царю Лаю оракулом було пророковано смерть від власного сина. Щоб цього не трапилось, Лай наказав проколоти ноги немовляті і кинути на горі Кіферон. Однак слуга пожалів хлопчика, і маленький Едіп був усиновлений та вихований корінфським царем Полібом. Уже дорослим царевич дізнається від оракула, що уб'є власного батька і одружиться з матір'ю. Тому він

залишає Корінф, вважаючи своїми батьками царя і царицю цієї держави.

По дорозі до Фів Едіп зустрічає невідомого старця, якою убиває в сварці. То був фіванський цар Лай. Згодом Едіп визволяє Фіви від страховиська Сфінкса. За це його і обирають царем. Згодом він одружується на вдові Лая Йокасті тобто, на власній матері. Коли країну через деякий час вразив страшний мор, Едіп дізнається від оракула, що причиною цього є вбивця, якого необхідно вигнати.

Дізнавшись страшну істину, цар Едіп осліплює самого себе.

Як бачимо, удар фатуму, як основного чинника трагедії, неминучий.

Теоретичне визначення трагедійного жанру уперше дав Арістотель, акцентуючи увагу на катарсисній основі твору благородному піднесенню душі, очищенні її психологічним сприйманням, переживанням подій, визначеної долею загибелі головних героїв.

Основою, душею трагедії античний мислитель, який виклав естетичні засади жанру у знаменитій «Поетиці», вважав дію, відводячи характерам другорядну роль.

Розвиток трагедійного жанру і естетики трагедійного не рівномірний в історичномистецькому процесі. Новий розквіт естетики трагедійного наступив у кризову епоху пізнього Відродження та бароко, у «розпад і розлад часів», коли сама художня сфера вбирає в себе суспільні колізії доби, знаходячи їх в живих реаліях дійсності, у мистецькому втіленні традиційних образів і сюжетів, які порушували злободенні соціальноетичні проблеми.

Драматургія часів Відродження, Класицизму втрачає міфологічне світосприйняття, властиве митцям Античності. Конфлікти трагедій Х\ТХ\П ст., долі персонажів визначались не волею долі, богів, а зумовлювались суспільними проблемами, моральноетичним станом соціального устрою. Трагедійний герой цих часів стає центром середовища, поєднує в собі індивідуальне і загальне. Тут герой передусім активно протистоїть життєвим обставинам, які випливають із суспільної моралі, що відповідно і є рушійною силою конфлікту. Боротьба між старим і новим, між традиційними принципами і моральними законами, між людською гідністю і нехтуваннями честю магістральні колізії трагедій відомого іспанського драматурга Лопе де Вега Кар по «Зірка Севільї» та «Кара не помста», де автор, не заперечуючи усталених норм і традицій, намагається осмислити і їхню жорстокість до людини, до її природних почуттів, які, правда, можуть нести в собі і печать гріха.

Мотив софоклівського «Царя Едіпа» простежується у бароковій трагедії іншого іспанського письменника Педро Кальдерона «Життя це сон», дефілософська концепція драми протистоїть концепції самою життя, принципам естетики Ренесансу. Відгомін софоклівської трагедії тут полягає в тому, що колізії п'єси пов'язані з проблемою пророцтва, коли принц за провиддям короля, астролога і мага міг принести нещастя батькові, зраду і лихо державі. Принц, ув'язнений рідним батьком і перенесений у палац (це він вважатиме потім застережливим сном), справді здатний на кривавий переступ, однак, опинившись знову в тюрмі, справді пробуджується від сну життя з його пристрастями і гріховністю, усвідомлюючи, що заради життя вічною слід перемогти тваринне, гріховне начало в людині.

Вершиною трагедійного жанру, художнього осмислення трагічного на межі ХУІХУП ст. стали п'єси УШекспіра найвидатнішого драматурга епохи Відродження, одного з найбільших письменниківтрагіків у світовій класиці. Термін «шекспірівський трагізм» вживається у художній, літературознавчій сферах як визначення найвищих досягнень естетики трагедійного.

Віддаляючись від античних канонів і парадигм, шекспірівські трагедії охоплюють історичну соціальну реальність буття, кризу суспільства та особистості, багатогранність людської природи, характерів, що стали класичними типамисимволами. Суть шекспірівських героїв відкрита внутрішньо, не визначена до кінця, характери проявляються часто у різких поворотах, у непередбачуваності. Не вдаючись у питання авторства шекспірівських творів (дослідники припускають понад тридцять претендентів, серед яких і монархи, і філософи, і поети), зазначимо, що у відомих трагедіях англійського класика (а чи справжнього, а чи віртуального?) змальовано усі суперечності морального стану людської душі і суспільства загалом, філософськи осмислено особистіснопсихологічні і соціальноетичні колізії у загальнолюдських вимірах.

Сам автор не вигадував сюжетів і персонажів. Вони почерпнуті з новел епохи Відродження, з європейського фольклору, з античних традицій, з історичних хронік, з філософських концепцій гуманістів, які засуджували будьяку тиранію.

У трагедіях Шекспіра, що стали класичними, зустрічаємо непересічні постаті і героятирана, безстрашного і водночас підступного узурпатора, який діє за методом «мета виправдовує засоби» («Річард Ш»), і людини, яка, ставши заручником власної мрії і чужої волі, стає на шлях переступу, знищує краще в собі («Макбет»), і сліпу батьківську гпупотудовірливість, що штовхне на тяжкі випробування і фатальне запізніле прозріння («Король Лір»: мотиввідгомін шекспірівського твору часто зустрічатимемо в літературі і братів Грімм, і в Шиллера, і в класичній українській драмагургії