До речі, останній з названих творів відрізняється ідейною проблематикою від інших монарших трагедій Шекспіра з ключовою проблемою «трону і людини»: філософія помсти як відновлення справедливості тут відходить на другий план (ці питання порушуватимуться пізніше у геніальному «Борисі Годунові» О.Пушкіна), по скільки Гамлет не вірить у відновлення гармонії шляхом справедливої розплати. Не Фатум, як в античних класиків, ставить крапку у катастрофічній розв'язці творів Шекспіра, навіть не прагнення вивищення владою. Тут передусім наявна, як центральний фактор трагедійного, філософія часу Часу як прояву найвищих законів буття, як невблаганного Вищого Суду над пройденим життям.

Згодом, в епоху Класицизму, головним фактором трагедії як жанру стає культ античності й розуму. Найяскравіше це проявляється у творчості французьких драматургів П.Корнеля і Ж.Расіна. Необхідність «високою стилю», патетики і пафосності з обов'язковим дотриманням принципу «трьох єдностей» (місця, дії, часу: події мали відбуватись в одному місці і протягом однієї доби), правила торжества розуму над почуттями головні засади класицистичної трагедії, у якій важливими атрибутами мали бути високі громадянські настрої, державницькі мотиви, переплетення у непримиренних конфліктах боротьби особистого з громадським, де, безперечно, перевага надавалась останньому.

Правда, у трагедії (є й інша трактовка жанру як трагікомедії, поскільки твір завершується щасливою розв'язкою) Корнеля «Сід» наявний певний відступ від класицистичних канонів, зокрема перевищення часових і просторових бар'єрів, і колізії розгортаються тут у трьох площинах, у проблемах вибору між особистими почуттями і родинним обов'язком, між особистим і державним, між родинним і громадським, власне державним.

Аналогічні питання порушує драматург і в трагедії «Горацій». Важливою ідеєю, що єднає усі трагедії П.Корнеля («Сід», «Горацій», «Цінна», «Смерть Помиея», «Нікомед»), виступає традиційна з часів Реформаторства ідея туманізму, яка ставила у центр Всесвіту людину як найвищу цінність (ідея ця, засуджена християнською церквою, не витримала іспиту часом).

Гуманістичні цінності бути пріоритетними і в трагедіях Ж.Расіна «Андромаха», «Федра», «Британію), «Етер», «Гафолія», де автор, використовуючи античні та біблійні образи та мотиви, порушує важливі проблеми свого часу моральні, соціальні, громадські.

У ХЛТП столітті в епоху Просвітництва і пізнього Класицизму трагедія поступається іншим драматичним жанрам комедії, драмі, котра утверджувалась у власній самобутності. Естетика «трагедійного» відходила на задній план. Натомість популярним стає гротескне, сатиричне відображення дійсності з пріоритетами морального дидактизму, просвітницькими ідеями розуму, самовдосконалення людини.

Лише наприкінці століття в умовах соціальних потрясінь, бунтів, революцій з гаслами «Смерть королям!», активізацією національновизвольних рухів класична трагедія, як і естетична категорія трагічного, оживає, наповнюється протестним духом заколотів і повстань, необхідності змін феодального буття, перебудови суспільства на буржуазнодемократичних засадах.

Правда, кривавий сплеск французької революції з її терором і якобінською диктатурою приніс великі суспільні розчарування. Втрачають пріоритети й революційні трагедії заколотів (Шеньє, Сорен, Лагарп). Відходить на певний час із художньої сфери у Франції і самий жанр.

Як естетичний і моральний бунт проти феодального гніту у Німеччині наприкінці ХУШХІХ століть з'являються трагедії И.В.Гете (17491837) і Ф.Шиллера (17591805).

Образи борців за свободу суспільства, особистості зокрема, за право людини на любов і щастя незалежно від соціального статусу зображені у трагедіях Ф.Шиллера «Розбійники», «Підступність і кохання», «Змова Фієско».

Проблема морального вдосконалення суспільства, яке (виходячи зі страждань, помст і розкаяння головного героя Карла Мора захисника бідняків і соціальної справедливості і нещадно карателя багатіїв) неможливо змінити на краще шляхом насильства, звучить у «Розбійниках» (1781)трагедії, яка репрезентувала провідні естетичні засади літературного напряму «Бурі та натиску» у німецькій літературі кінця XУШ ст.

Характерно, що трагізм шиллерівських «Розбійників» ставав одним із провідних у творчості багатьох письменників, що намагалися художньо осмислити проблему утвердження справедливості шляхом фізичного покарання гнобителів і визискувачів. Звучить мотив покаяння і сумніву у перспективності ґвалтовної зміни соціальної системи на краще у поемі Т.Шевченка «Варнак», у його ж однойменній повісті, у романі М.Старицькош «Розбійник Кармелюк», у романі КарлаЕміля Францоза «За правду» тощо.

Жанр наступної п'єси Шиллера «Змова Фієско» визначений самим автором як «республіканська трагедія», у якій державний переворот, здійснений змовниками, трактується як підміна однієї тиранії іншою.

П'єса ж «Підступність і кохання» (1783) стала новаторським явищем у світовій драматургії, увійшовши в літерагурномистецьке життя як «міщанська трагедія»: тут уперше трагічними персонажами виступали представники нижчих станів не аристократи, а скромні трудівники, прості міщани.

Трагізм кохання доньки придворного музиканта Луїзи Міллер і сина сановної особи Фердинанда фон Вальтера визначений пануючою усталеною мораллю соціальної невідповідності, підлими придворними інтригами, жертвами яких стають закохані. Луїза і Фердинанд гинуть, протестуючи своєю смертю проти пануючої кастової моралі, проти буржуазних порядків. Причому Фердинанд перед смертю прощає своєму підступному батькові, що розкаявся у скоєному.

Тут постають характерні для епохи романтизму особистості, які бунтують проти дійсності (кожен посвоєму), однак залишаються трагічними у своєму безсиллі змінити її. Будучи вольовими і рішучими у боротьбі зі злом, але приреченими, герої шиллерівських трагедій