Кожна епоха несла своє розуміння трагічного, котре акумулювало в собі ідеї свого часу, у тому числі і полярні. Трагедія Гете «Фауст», посіявши пошуки пізнання в усій світовій літературі, теорії повернення втраченою Едему, викликала і протилежні художні судження про всемогутність людського розуму, про гуманістичні засади як основи справедливості суспільства, суперечності якого неможливі для розв'язання у земному існуванні.

Відстоювання індивідуальних поривів і бунтарства, що визначало протестне начало в категорії трагічного доби романтизму (творчість В.Гюш, Дж. Байрона, ЛМюсса, Г.Гейне, російських поетівдекабристів, раннього Т.Шевченка тощо), згодом поступалось іншим тенденціям, зокрема увазі до внутрішнього світу звичайної людини і простого «маленького» обивателя, і сановної особи, яка волею чи суперечністю долі стає вершителем чи заручником історичних процесів. «Маленькие трагедии» О.Пушкіна та й окремі повісті російського класика порушують моральноетичні проблеми, окреслюючи світ простого індивіда, що стає жертвою побутових і суспільних інтриг Шекспірівський спосіб осмислення людських характерів наявний і в «Скупому лицарі», і в «Бенкеті під час чуми», і в «Моцарті і Сальєрі», і в «Камінному гостеві», і в справді новаторській історичній трагедії «Борис Годунов», де самобутньо розробляється тема невіддільності долі особистої від долі народної, де неповторно розроблені характери вершителів історії і представників мас з їхньою кінцевою оцінкою трагічних подій. У Пушкіна концепція трагедійною підпорядкована незаперечній істині: гріховність індивіда, суспільства, відступництво (як державних діячів, так і простих обивателів) основні витоки соціальних потрясінь і катастроф. Гротескність і контрастність форм у висвітленні трагічних колізій спостерігаємо у французьких романтиків, зокрема у В.Гюш. Такі акценти у висвітленні доль Есмеральди і Квазімодо («Собор Паризької Богоматері»), Гуінплена і Деї («Людина, яка сміється»), праведників каторжника Жана Вальжана, єпископа Міріеля і негідних Жавера і Тенардьє («Знедолені»), суперечливих у моральній сутності Лантенака, Сімурдена, Говена («Дев'яносто третій рік»), персонажів драматичних творів, які тяжіють до трагедійного жанру, («Кромвель» і «Рюї Блаз»),

Правда, у процесі творчості В.Гюго, віддаляючись від проповідуваних теорій вищості добра і милосердя над усталеними суспільними законами, почав тяжіти до ідей революційної справедливості. Лише ідея, доведена до крайнощів фанатизмом, вважав класик, ставала причиною людських трагедій. Трагічні колізії як наслідок революційної засліпленості у розв'язанні проблеми почуття та обов'язку стануть визначальними пріоритетами в революційних оптимістичних трагедіях пролетарського реалізму XX століття. Це станеться згодом: естетика трагедійного виражала завжди духовноморальний стан суспільства, зокрема і в еволюції до дисгармонійності.

Епоха романтизму, ознаменована суспільними потрясіннями, буржуазними революціями, визвольними і загарбницькими війнами, двірцевими і державними переворотами, з продукованістю суворих та жорстоких обставин над особистістю (неординарною чи пересічною) дає імпульс до осмислення сучасного крізь призму історичної тематики. Так наприкінці 1825 року, якраз напередодні декабристського невдалого державного перевороту, Олександр Пушкін завершує народну драму «Борис Годунов», котра власне є однією з кращих історичних трагедій часу трагедії влади і народу, де поноваторському осмислюється проблема самозванства як фактора іноземної експансії.

Спорідненість із жанром історичної трагедії зберігатиметься і в п'єсах О.К.Толстого «Смерть Івана Грозного», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис», в українській драматургії це «Переяславська ніч» М.Костомарова, «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» М. Стариць кого(трагедії почуття та обов'язку), «Сава Чалий» І.КарпенкаКарош (трагедія відступництва).

В епоху реалізму трагічне як естетична категорія досягає крайньої напруги в художній інтерпретації протистояння доброго і злого начал в людині, зокрема в осмисленні проблеми злочину і покарання у творчості Федора Достоєвського (до даної тематики звертались і звертатимуться у різні часи і Гоголь, і Пушкін, і Т.Шевченко, і Марко Вовчок, і Панас Мирний, і М. Лєсков, у західних літературах Ф.Стендаль, Г.Флобер, О.Бальзак тощо). Трагедії героїв Достоєвського з їхньою спробою самоствердження і зміни світу на краще (романи ідей «Злочин і покарання», «Ідіот», «Біси», «Брати Карамазови»), власне шукачів, що стають жертвами маніпуляції свідомістю демона «справедливості», це свого роду духовнофілософська альтернатива революційній літературі запитань («Хто винен?» О.Герцена, «ГЦо робити?» М.Чернишевського, «Кому на Русі жити добре?» М.Некрасова тощо).

Випробовування серця і совісті у протистояннях добра і зла джерело трагізму і катарсису художнього світу Достоєвського, непересічних його героїв (Родіона Раскольнікова і Соні Мармеладової зі «Злочину і покарання», князя Мишкіна з «Ідіота», братів Карамазових з однойменного роману тощо).

Проблема трагічного у Достоєвського осмислюється у філософськопсихологічному плані боротьби двох начал в людині, крізь призму теологічномістичного реалізму, фундатором якого в літературі і був великий російський класик.

У реалістичній драматургії П половини XIX ст. трагічне як естетична категорія зміщується у соціальнопобутову сферу. Пересічні, на перший погляд, колізії набувають фатальної безвиході там,