У літературі епохи модернізму у зв'язку з глобальними історичними звершеннями й суспільними потрясіннями категорія трагічного знову набуває шекспірівської монументальності, поєднаної з глибоким психологізмом, тяжіючої до художньофілософських узагальнень. З кінця XIX ст.

з'являється немало стилізацій, що орієнтувались на відродження естетичних засад класичних трагедій трагедій високого духовноетичнош, суспільного звучання, серед яких твори Г. фон Гофмансталя, В.Іванова, Г.Гауптмана, Т.Еліота, П.Клоделя, пізніше Ж.Ануя, П.Сартра.

Концепція трагедійного виявляє тут соціальноісторичні витоки тою катастрофічного начала, що визначене недосяжністю пошуків героя і невідворотністю розв'язки.

В українській літературі майстром неоромантичної трагедії, у якій домінуючим фактором є насамперед донесення певних ідей, була Леся Українка, яка створила кращі зразки даного жанру: «Одержиму», «Кассандру», «Руфіна і Прісціллу», «Адвоката Мартіана», «Оргію». Жанр соціальноісторичної трагедії розвивав пізніше І.А.Кочерга («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»),

У часи громадянських протистоянь, братовбивчих революційних ексцесів, боротьби за утвердження принципів ідеократії як історичної необхідності культивувалась, як правило, концепція трагічною, що утверджувала невідворотність загибелі традиційних засад суспільства, пріоритетність ідей «революційного гуманізму» над мораллю, над духовними християнськими усталеними нормами життя.

Відбувалось осмислення трагічного у політичній площині проблеми почуття та обов'язку: прозірливозастережливі акценти літератури про злочин і покару (романи Ф.Достоєвського, повісті М.Лєскова, АЧехова тощо), творів Лесі Українки «Одержима» (трагедії бунту), «Кассандра» (трагедії правди), «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан» (трагедії віри) у часи класових пріоритетів переставали бути актуальними. Акцент робився передусім на трагічній провині чи трагічній помилці героя у суспільноморальному виборі. Слід тут виділити різновид історикореволюційної трагедії особистіснопсихологічнош типу, зокрема п'єси «Між двох сил» В.Винниченка та «Патетична соната» МКуліша. Цікавими посвоєму в осмисленні трагічних колізій часу крізь призму проблеми почуття та обов'язку залишаються неоромантичні повісті Б. Лавреньова «Сорок перший» та «Зоряний цвіт», новели «Роман Ма» Ю.Яновськош, «Я» («Романтика»), «Мати», «Наречений» М.Хвильовош тощо.

Справді класичною трагічною епопеєю часу, глибоким осмисленням процесу зіткнень особистості з владним і невідворотним потоком історії був і залишається роман «Тихий Дон» М.Шолохова, де неповторно змальовано духовноморальну катастрофу конкретної людини, її родини, народу у добу соціальних ексцесів, воєн, революційних кривавих катаклізмів,непоправних руйнацій людських душ, усталених принципів і традицій на конкретному етапі світової історії, коли ленінськотроцькістська гвардія у першу чергу ставила своїм завданням знищити донське, кубанське, уральське козацтво як православнопатріотичний прошарок, як захисника віри і традиційних національнодуховних цінностей, як одну з найбільших перешкод для здійснення експансіоністських планів світовою панування адептів інтернаціоналізму.

Мученицька стезя трудолюбивої і посвоєму чесної родини Мелехових уособлює трагедію цілого прошарку, цілої волелюбної цивілізації, яка стала жертвою доктрин СвердловаТроцькош і їх бісівською воїнства («Ім'я їм легіон») в особах Штокманів, агресивних яничарів посібників Котлярових, Кошових, Подтьолкових і т.п. Зникатимуть родини і цілі поселення, калічитиметься не одна людська доля, вбиватиметься любов як головна берегиня роду і народу. І навіть сонце в особистій і суспільній трагедії могло ставати чорним. Цей чорний диск сонця і бачить головний герой роману Григорій Мелехов, коли зі смертю найдорожчої людини у нього в душі вмиратиме все: надії на щастя, на родинне тепло, на таку ностальгічну, милу серцю хліборобську працю. Життя втрачало смисл, тому і нікуди було спішити, все було закінчено назавжди. Залишалась віра в одне: розлука з втраченими і найдорожчими не довга рано чи пізно доведеться зоставити цей безжалісний, випалений революціями, сатанізований світ, з втраченими ілюзіями, надіями, які помирають останніми. Власне, тоді і людина втрачає себе як особистість, живучи тільки спогадами про минуле: «Ему часто снились дети, Аксинья, мать и все остальные близкие, кого уже не было в живых. Вся жизнь Григория была в прошлом, а прошлое казалось недолгим и тяжким сном...».

Просто, сильно, трагічно... Один штрих особистого горя передає трагедію цілого покоління, цілого народу на крутому зламі історії з привнесеною бісами (трансформовані з однойменного роману Достоєвського) революцією, покликаної руйнувати долю людини, суспільства, цілих народів. І тільки дитина, як молода парость, як пророщений колос на спопелілому руйновшцу залишається тією ниточкою, що ще в'яже заблукалу у пошуках правди чи втягнену мимоволі у смертоносний вир людину з життям: «Он стоял у ворот родного дома, держал на руках сына... Это было все, что осталось у него в жизни, что пока еще роднило его з землей и со всем этим огромным, сияющим под холодным солнцем миром». Сонце, виявляється, може бути чорним для конкретної людини чи цілого народу Чорним, але й холодним: тобто, з протилежністю самому його призначенню Творцем осяяти і зігріти, давати життєдайні промені. Чорне сонце у горі і потрясіннях революцій, і осквернена руйнівникамиштокманами земля.

«Тихий Дон» М.Шолохова художня епічна трагедія, трагедія людини у революції, тої людини, котра, позбавляючись ореолу винятковості, властивого для високого поетичного жанру, підноситься до епохальних художніх узагальнень. У XX столітті категорія трагічного переноситься у прозовоповіствувальну і кінематографічну сфери. І прикладом цього є пореволюційний епос: і «Тихий Дон» М.Шолохова, і