Пізніше, наприкінці 1970х на початку і в середині 1980 рр., власне напередодні глобальних суспільних перемін (посвоєму трагічних у соціальному і в духовноетичному планах), перемін, які закінчаться крахом соціалістичної радянської цивілізації, трагедійні колізії в літературі осмислюватимуться як невідворотні наслідки духовноетичних дисгармоній матеріалістичного, егоїстичноспоживацького суспільства, відірваного від віри, традицій роду і народу. Самі жорстокі реалії дійсності зображені у романахпересторогах «Закон вічності» Н.Думбадзе, «І понад вік триває день» та «Плаха» Ч.Айтматова, «Вибір», «Гра» Ю.Бондарева, «Твоя зоря» О.Гончара, у повістях «Не стріляйте білих лебедів» Б.Васильєва, «Сумний детектив» В.Астаф'єва. Трагічне тут уже проявляє себе навіть не в екстремальності, а в повсякденних буцнях, що змушує замислитись над самим сенсом людського життя, над можливістю існування матеріалістичної (читай: демонічної, споживацької) цивілізації. Однак спільним у названих творах, у персонажах, що опинились у безвиході, є насамперед спроба художнього пізнання тих кращих сегментів людськості, що ще змогли б відвернути глобальну катастрофу. Пафосність як така у названих творахзастереженнях відсутня, поступаючись місцем жаху і співчуттю.

Що ж до самого трагедійного жанру у XX ст., то в епоху соцреалізму спроби створити відповідно до ідеологічних канонів трагедію нового типу,яка відповідала б засадам «марксистськоленінської естетики» власне оптимістичну трагедію, не увінчались успіхом. Маючи певні художні достоїнства, такі жанрові різновиди, як трагедіягімн, («Оптимістична трагедія» В.Вишневського, «Шторм» В.БілльБілоцерківського, «Загибель ескадри» О.Корнійчука, «Фауст і смерть» О. Левади тощо), не стали новаторськими п'єсами, виконуючи в основному пропагандистські функції.

Однак узаконена ідеократія режиму не могла (та і абсолютний тоталітаризм, на щастя, не можливий) встановити повний контроль над всіма сферами людської свідомості, тим паче художньої.

Тому у героїчних трагедіях про Велику Вітчизняну війну сумнівна у своїй доцільності революційна жертовність поступалась євангельським принципам віддати життя за други своя, тобто за Вітчизну, за народ, за рідних, за ближнього. Такими були «Нашестя» Л.Леонова, «Пісня про чорноморців» Б.Лавреньова, «Зачарований вітряк» М.Стельмаха, «Тил» М.3арудного тощо. Самобутньою версією про подвиг молодогвардійців відзначалася п'єса Я.Стельмаха «Запитай у трав». Трагедія особистості у виборі між почуттям та обов'язком в умовах політичних репресій і гітлерівського нашестя постає із п'єси письменникадисидента Миколи Руденка «На дні морському». Трагічне протистояння жорстокому поневоленню (як національному, соціальному, так і духовному) конкретного індивіда та людності загалом спостерігаємо у п'єсах, що тяжіють до трагедійною жанру, «Дума про братів не азовських» (трагедія подвигу в умовах відступництва), «Сніг у Флоренції» (трагедія зламаного владою митця) Л.Костенко, «Зоря і смерть Пабло Неруди» І.Драча. Остання п'єса належить до різновиду політичної трагедії (до таких п'єс, здебільшого пропагандистського, а не філософськопізнавального плану, належали «Під золотим орлом» Я.Галана, «Чілійська трагедія» Ю.Чепуріна, «Президент» В.Земляка тощо).

Заслуговують уваги такі трагедії башкирського письменника Мустая Каріма, як «У ніч місячного затемнення» (1964), «Салават» (1971), «Не полишай вогню, Прометею» (1975), де автор на фольклорноміфологічному, історичному, античному матеріалах робив спробу філософського розв'язання складних суспільноетичних проблем, що витікають з особистої відповідальності людини за свої вчинки перед родиною, родом, народом, історією.

На жаль, у час сучасної глобалізації, коли суверенні, на перший погляд, утворення насправді втрачають свої духовнонаціональні пріоритети, творячи при цьому різні концепції віртуальної історії, віртуальної моралі,

псевдодуховності, від чого нівелюється високе і прекрасне в людині, естетика трагедійного з її філософською парадигмою моральних принципів відступає поки що перед іншими художніми засадами часто сумнівними і далеко не катарсисними. Сучасному постмодернізму властиве трагікомічне і трагіфарсове сприйняття дійсності як реальної, так і віртуальної.

Бібліографія:

Див.: Бердяев, Н. А. О русских класиках/Н. А. Бердяев. М., 1993.368 с.

Воробьевский, Ю. Русский Голем: Дияволиада мировой культуры / Ю. Воробьевский. СпасоПреображенский Мгарский монастырь, 2005. 358 с.

Матвія, 4, 89.

Див.: От чего нас хотят «спасти» НЛО, экстрасенсы, оккультисты, маги. М., 2001.496 с.

Summary

The article researches the sources and evolution of tragic as aesthetic category, as spiritualphilosophical problem in literature, style transformation and modifications. The author concentrates on spiritualaesthetic problems of catharsis aspects as key principles of aesthetics of tragic.

Key words: tragic, catharsis, doom, idea, disaster, pathos, confession. Одержано 12 жовтня 2010 року