УДК 821.161.2-6.09

Онікієнко LM,

Криворізький державний педагогічний університет УКРАЇНСЬКИЙ КОЛИМСЬКИЙ ЕПІСТОЛЯРІЙ МИХАЙЛА ДРАЙ-ХМАРИ

У статті розглядається епістолярна спадщина М. Драй-Хмари , адресована родині з колимського заслання, яку можна визначити як звинувачення радянській тоталітарній системі у знищенні природнього історико-культурного шляху розвитку української нації. Мова йде про неймовірні можливості творчої самореалізації людини в умовах ув'язнення.

Ключові слова: епістолярність, творча самореалізація, тоталітарна система.

Те, що у ХХст. українські письменники частину свого ще молодого життя проводили в ув 'язненні на Колимі, а потім та Колима виявлялася їхнім останнім жахним притулком, стало майже закономірним трагічним фактом української життєтворчості. Зламати життя людини в радянській тоталітарній дійсності було настільки абсурдно просто, що жертви страшної системи спочатку й самі не могли не визнати своїх переважно «націоналістичних» помилок,не могли не вірити у милість «великого Сталіна».

Про це свідчить колимський епістолярій М. Драй-Хмари,як свідчить і про поступову гнітючу всеохопну зневіру в друзів, в Сталіна, в партію,в справедливість і в можливість продовження свого життя. М.Коцюбинська слушно зауважує, що в епістолярній спа дщині «найбільше важить інформативність не стільки «фактажна», скільки настроєва. Хроніка настроїв, роздумів,становлень, формування світогляду- максимально щира й безпосередня. В цьому людинознавче значення цієї спадщини» [4,с.88].

Як відомо,з усіх допитуваних і засуджених більшовицькою владою українських неокласиків, лише М. Драй- Хмара стійко заперечував свою приналежність до вигаданого НКВС «контрреволюційного підпілля». Саме цей макабричний образ спотворив світлу,високоінтелектуальну, шляхетну творчість і життя українських поетів- неокласиків, примусив виконавців системи загнати на довгі роки у справжнє, невигадане підпілля і самих неокласиків, і їхні родини,і їхню творчість. До того ж часу, доки не стала на заваді поширенню більшовицьких ідей, творчість неокласиків ніколи не була підпільною чи таємною, а завжди відкритою й чесною.

Як свідчать протоколи очних ставок, М. Драй- Хмара, вражений «зізнаннями» Марка Вороного, М. Зерова, П. Филиповича та їхніми свідченнями особисто проти нього, все ж визнав свою діяльність впродовж 1918 - 1923 років спочатку в Кам'янці-Подільському, а потім і в Києві націоналістичною: «Я признаю, что вместе с неоклассиками, в частности с Зеровым, Рыльским, Филипповичем и другими, принимал участие в националистической деятельности на литературном фронте, ведя борьбу с пролетарской литературой. Об этом свидетельствует мое произведение «Лебеди» [3,с.548]. В іншому протоколі, захищаючи себе, митець рішуче заявив , що його історико- філологічні доповіді не були націоналістичними і що «остатки националистических элементов я изжил в 1933 году» [3, с.545].

Результат цієї ганебної слідчої справи показовий: адже ті, хто, не витримавши, погодилися з усіма звинуваченнями, отримали 8-10 літ ув'язнення. М. Драй- Хмара, який, як записано в обвинувачувальному акті «свое участие в националистической контрреволюционной деятельности подтверждает частично, указывая на наличие в своей деятельности националистических ошибок, не переросших в активные формы националистической контрреволюционной деятельности» [3,с.550],з усіх засуджених неокласиків отримав найкоротший термін- п'ять років таборів. Тим не менше, і цей коротший, як і довші терміни, стали для українських неокласиків смертельними вироками, які сьогодні осмислюються українським народом як один із злочинів радянської тоталітарної системи проти природного історико-культурного шляху розвитку української нації.

Всі протоколи допитів та очних ставок проводились у 30-х роках виключно на «на общепонятном языке». Очевидно,що з метою не бути вкотре звинуваченим в націоналізмі, М. Драй-Хмара свої листи до дружини теж змушений був писати російською мовою. З листів, проте, видно,що він прикро вражений, коли адресоване йому доньчине «татуні» телеграф спотворює в «Татьяне» [2,с.453]. Листи до доньки поет писав рідною мовою. Михайло Панасович дуже страждав від того, що позбавлений права виховувати свою дитину, щодня спостерігати за її інтелектуальним, духовним та фізичним становленням: «Оксаночка, мое дорогое дитятко, как я скучаю за тобой! Как мне больно, что я не слушаю твоей музыки, не читаю вместе с тобой стихов, не помогаю тебе делать уроки! Твое письмо, которое ты мне когда-то написала, я свято берегу и читаю его иногда. Милая доценька, будь хорошая, береги свое здоровье, люби мамусю, не огорчай ее никогда! Целую тебя, моя любимая, моя единственная, и шлю тебе через тысячеверстные пространства свой привет и свою горячую отцовскую любовь [2,с.424] (Лист від 12 вересня 1936 року). З яким болем звучить батьківське слово «єдина»! Українська інтелігенція, ув'язнена духовно й фізично, мала в кращому випадку по одному нащадку. Й ці малочисельні українські діти або поневірялися за кордоном, або переслідувались радянською владою.

У 1936 році М. Драй- Хмара наївно вірив у справедливість радянських законів. У листі до дружини від 23 червня 1936 року він пише: «Недавно я прочел в газете, что по постановлению Советской Контрольной Комиссии никто не имеет права увольнять со службы или не принимать на новую службу родственников осужденных. Ты это постановление разыщи и руководись им в жизненной борьбе» [2, с.416]. Однак подальше життя родини поета, не зважаючи на закон, було зіткане із суцільних поневірянь: висилка з Києва, втрата дружиною роботи, нервове захворювання доньки, безгрошів'я. Листи передають душевні муки митця через власне безсилля хоча б чимось допомогти рідним. В листах люблячий батько і чоловік пише, що хотів би багато працювати на Колимі, щоб допомогти дружині якимись грішми. Він радів, що його