УДК 821.161.2'367.3

Мдркпднтовд В.Ю.

ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ІНФІНІТИВНИХ РЕЧЕНЬ В УКРАЇНСЬКОМУ

МОВОЗНАВСТВІ

У статті здійснено короткий огляд існуючих сьогодні у мовознавчій літературі поглядів на сутність та статус інфінітивних речень та їх місце у синтаксичній будові мови.

Ключові слова: інфінітив, безособове речення, інфінітивне речення

Лінгвістичні дослідження останніх років характеризуються широтою охоплення найрізноманітніших сторін існування та функціонування лінгвістичного знака, глибиною проникнення у кожну його складову частину. Не залишається поза увагою учених і синтаксична теорія, основою якої, безперечно, було й залишається речення.

Значною частиною синтаксичних структур української мови є односкладні речення. Історія їх вивчення як в українському (Н.М. Арват, Г.М. Чирва, Г.П. Арполенко, В.П. Забєліна, А.П. Загнітко, В.А. Чолкан, О.В. Болюх та інші), так і в російському (Є.М. Галкіна-Федорук, К.А. Тимофєєв, Є.І. Воїнова, Г.О. Золотова, Т.В. Шмельова, В.В. Бабайцева, Т.Б. Алісова, Т.Я. Шабаліна) мовознавстві має давню традицію і певні досягнення. Проте ще й до сьогодні в мовознавчій науці залишаються до кінця нерозв'язаними питання як власне кваліфікації цих речень, так і критерії їх класифікації. Насамперед це стосується статусу та сутності інфінітивних речень. Адже у більшості українських граматик речення з інфінітивом у ролі головного члена розглядаються то як безособові, то як інфінітивні. А відсутність спеціальних досліджень монографічного плану свідчить про актуальність обраної нами теми.

Метою нашої роботи є короткий огляд існуючих у мовознавстві поглядів на природу інфінітивного речення.

Речення, у яких інфінітив не сполучається з безособовим дієсловом чи дієсловом-зв'язкою, О.М. Пєшковський виокремлює в самостійний клас і уже в 1914 році вводить термін "інфінітивні речення" [8, 381].

Інфінітивні речення, як свідчать науковці, в хронологічному плані найдавніші поміж інших типів односкладних речень. Вони існують з доісторичних часів і за своїм віком можуть бути співвідносними лише з двоскладними реченнями. Проблема виникнення цих речень і досі залишається не вирішеною. З.К. Тарланов вважає, що для того, щоб вирішити цю проблему, треба спочатку з'ясувати походження кожного з компонентів інфінітивного речення [12, 61].

Загальноприйнятою є думка, що інфінітив виник внаслідок історичного розвитку віддієслівного іменника в давальному відмінку, який поповнив систему дієслівних форм і став керувати прямим додатком, чого раніше робити не міг [6, 101]. Тому-то, як стверджує І.О.Молозовенко, інфінітивні речення є прикладом "синтаксичних універсалій, прикладом конденсації, характеризуючи явища перехідного типу, що мають і дієслівні, й іменні властивості" [7, 3-4].

За структурою речення, до складу яких входить інфінітив, поділяються на двоскладні й односкладні, хоча цей поділ є дискусійним. Так, М.П. Савицький у статті "Український синтаксис з погляду діахронічної типології", аналізуючи багатство типів речень в українській мові, на конкретних прикладах доводить, що наша мова "разом з іншими східнослов'янськими мовами зберігає у своїй синтаксичній структурі основну типологічну характеристику синтаксису давніх індоєвропейських мов — "синтаксичний поліморфізм" (термін О. Лешки), тобто багатство типів речень" [9, 45]. Він виділяє 10 типів речень, серед яких і речення з інфінітивом-предикатом.

До першого типу речень (двочленні речення на кшталт Сонце світить), які є традиційними в усіх індоєвропейських мовах, інфінітив, як зазначає дослідник, не входить. Зате, зазначає дослідник, другий тип речень, у якому інфінітив вживається як дієслівний присудок, є властивим для східнослов'янських мов, хоча подекуди й має паралелі у давніх індоєвропейських мовах, наприклад, латинській [9, 47].

Що стосується власне інфінітивних речень, у яких інфінітив є незалежним, виконуючи функцію головного члена речення (типу Не нам діла твої судить, Українському війську - бути!), то М.П.Савицький, наголошуючи на значній поширеності цих речень у східнослов'янських мовах, відводить їм аж дев'яту позицію серед речень з інфінітивом у структурі [див.: 9, 49].

Інфінітивні речення є дуже своєрідними, тому їх важко звести до певної структурної схеми. Довгий час такі речення вважали безособовими, оскільки в них немає прямої вказівки на особу, бо незалежний інфінітив "не ускладнений значенням особи, числа і роду" [4,200]. Але, з іншого боку, інфінітив називає дію, яку потрібно здійснити означеній, неозначеній або узагальненій особі, і діяч виражається іменником (або його еквівалентом) у давальному відмінку або домислюється.

Відсутність давального агентивного Г.П. Арполенко розглядає як "незайнятість синтаксичної позиції (в неповних реалізаціях) або як місце, зайняте нульовою словоформою (узагальнений діяч)" [1,45]. Отже, "якщо в безособових реченнях дія незалежна від діяча, то в інфінітивних має певне відношення до особи" [8,28]. У більшості випадків це відношення є зрозумілим з контексту.

У монографії "Сучасна українська літературна мова. Синтаксис" за загальною редакцією І.К. Білодіда виділяються інфінітивні речення як самостійні односкладні речення і за будовою головного члена поділяються на інфінітивні речення з часткою би (б) та без неї [11,255].

К.А. Тимофєєв, який одним із перших дав ґрунтовну характеристику інфінітивним реченням, і погляди якого стали поштовхом, основою для багатьох учених при дослідженнях односкладних речень і, в першу чергу, безособових та інфінітивних, у пошуку критеріїв виокремлення останніх від, здавалось би, бездоганної у своїй логіці класифікації Є.М. Галкіної-Федорук, ділить ці речення на 3 групи:

власне інфінітивні речення без частки "би";

власне інфінітивні речення з часткою "би";

дієслівно-інфінітивні речення (з дієсловом "бути") [цит. за: 3, 195].

Є.М. Тулапіна вважає за доцільне розділити інфінітивні речення на 2 групи:

власне інфінітивні речення;

інфінітивні речення з ускладненою основою [цит. за: 3, 195].

Суттєвий вклад у розвиток синтаксичної теорії односкладних