Дослідники глотогенезу хоч і по-різному інтерпретують і називають період X—XIII (XIV ст.) в історії української та інших східнослов'янських мов, проте майже всі виділяють його як окремий етап. Абсолютна більшість фахівців, починаючи з минулого століття і донині, незалежно від поглядів на мовну ситуацію в Київській Русі, визнають, що живе мовлення східного слов'янства характеризувалося діалектним розмаїттям, що говірки півдня держави, як і інших її частин, виділялися притаманними їм особливостями звукової, граматичної, лексичної систем.

Структурно одноманітної живої мови східних слов'ян в X—XIII ст. не було, тому говорити про розвиток сучасних східнослов'янських мов із монолітної давньоруської (давньосхіднослов'янської) мови немає підстав.

Пам'ятки писемності XI—XIII ст. засвідчують риси, притаманні лише українській мові, більшості її нинішніх говорів. Центром багатьох інновацій, очевидно, були говірки Київської землі. Деякі риси мовної системи говорів півдня Східної Славії, можливо, збереглися ще з праслов'янської доби (наприклад, тверді або напівтверді приголосні д, т та інші перед е).

Об'єднання східнослов'янських племен у Київській Русі сприяло поширенню інновацій у певних регіонах держави, часто — на величезних обширах. Проте тільки одне єдине нове фонетичне явище охопило всю Східну Славію — занепад редукованих (дуже коротких) звуків ь, ъ у слабкій позиції та прояснення їх у звуки повної тривалості відповідно е (дьнь -> ден', д'ен') та о (мъхъ -> мох). Процес розпочався на півдні Київської Русі наприкінці XI ст. і завершився в середині XII ст. На північних землях держави ця інновація фіксується вже у другій половині XIII ст.

Для того щоб з'ясувати процес формування найдавніших характерних рис української мови, стисло викладемо основні (а не всі!) особливості її системи, які задокументовані в писемності X— XIII ст. Вони дають уявлення про живе мовлення предків українців у зазначену добу. За браком місця приклади з пам'яток докладно не паспортизуємо і не покликаємося на дослідження інших авторів 29.

28 Німчук В. В. Періодизація як напрямок..., с. 4—6.

29 Найдокладнішє цитується й аналізується фактичний матеріал із писемних пам'яток східних слов'ян XI—XIII ст. у названій вище монографії Ф. П. Філіна "Происхождение...".

У ділянці фонетичної системи відзначимо такі риси живої мови півдня Русі:

1. Зміна е в о після історично м'яких приголосних перед споконвіку твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, ц та j (й). Явище відбите в текстах від XI ст. (чоловЂкъ — Ізборник 1073 р., жона — Ізборник 1076 р.; пор. рос. человек, жена).

2. Перехід давнього звука, що позначався буквою Ђ і звучав, мабуть, як дифтонг іе, у звук і. Процес почався, напевне, в XI ст. і остаточно завершився в кінці XII — початку XIII ст. (въ мироу вино пиющихъ — Ізборник 1076 р., тобто "в міру").

3. Збіг приголосних ы та и в середньому (українському) и відбивається вже в текстах XI ст. (риба — Ізборник 1073 р., просыти, съвЂтьныкъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У Євсевієвому євангелії 1282 р. фіксується навіть е на місці ненаголошеного и — да ж(е)вотъ имоутъ (коли тут не описка!).

Занепад редукованих голосних ь, ъ викликав ряд звукових змін на півдні Русі.

4. Споконвічні о, е, подовжені після занепаду ъ, ь, імовірно, дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги тільки в південних східнослов'янських говорах (дифтонгізація охопила й частину говірок південного ареалу майбутньої білоруської мови). Рефлекс довгого о — звук у в нових закритих складах фіксується в пам'ятках, починаючи з XIII ст. (субутныи — Типографське євангеліє № 6 XII—XIII ст.). Дифтонгізація довгого е в новозакритих складах виявляється через написання Ђ (т. зв. новий Ђ) на його місці в південних пам'ятках XII і наступних століть, а монофтонг и (тобто і) — відповідник етимологічного е в новозакритому складі — фіксується з XIII і наступних століть (нестроинья — Путенське єв.). Варто зазначити, що монофтонг у або у (графічно ю) засвідчується на місці е, який раніше перейшов у о після м'яких перед споконвік твердими приголосними (щюдръ — Типографське євангеліє № 6 XII—XIII ст.; иудЂюмъ — Галицьке євангеліє близько 1266 р.).

5. Відпадіння початкового jь на південному заході відбите в пам'ятках з XIII ст. (не пати замість не имать в Євсевієвому євангелії 1283 р.).

6. Сполуки ръ, лъ, рь, ль на південному заході Русі дали рефлекси ры (ри), лы (ли) (яблыко — житіє Сави Освященого XIII ст.), а на півночі — ро, ло (яблоко — Пандекти Никона Чорногорця 1296 р.).

7. У південних і західних говорах Русі перед початковими р, л, якщо після них занепадав слабкий ь, розвинувся приставний голосний / (й); коли після них занепадав слабкий ъ, міг розвинутися приставний о. Це явище задокументовується з XIII ст. (праведнаго Илва "Льва" — Євсевієве євангеліє 1283 р.).

8. Редуковані ы, і дали на південному заході Русі рефлекс ый, ий, а на північному сході — ой, ей, що безсумнівними прикладами засвідчується з XI— XIII ст. (князъ великой — Московське євангеліє 1339 р.).

Досить чітка диференціація спостерігалася в частині системи приголосних звуків (фонем).

9. Східнослов'янська мовна територія за вимовою спільнослов'янського звука g дуже рано поділилася на дві великі діалектні зони; південну — з фрикативним г (згодом у частині говорів він перейшов у