20. Розрізнялися також флексії іменників -о- (столъ) та -jo- основ (конь) у знахідному відмінку множини (столы — конЂ; князЂ). У називному множини в них було спільне закінчення -и-(столи, кони). Дуже рано почалася взаємодія відмінкових форм називного й знахідного, причому в північних та західних діалектах форми називного множини іменників -jo- основи почали витісняти закінчення знахідного (князи имамъ — житие Нифонта 1219 р.). На півдні Русі цей процес пішов у зворотному напряму — форми знахідного почали витісняти закінчення називного множини (сторожЂ изъиманЂ — "Повість минулих літ"). Ця риса стала характеризувати українську мову (коні, сторожі конЂ, сторожЂ).

21. Іменники давніх -й- основ мали в родовому відмінку флексію -ови (сынови), іменники -o(jo)- основ — закінчення -у(-ю) (отьцю). Але дуже рано вони почали взаємодіяти по всій території Русі. Особливо активним процес поширення флексій -ови (-еви) був у говірках півдня Русі, на що вказують писемні тексти XI—XIII ст. (наприклад, у графіті Софії Київської флексія -ови/-еви є панівною). На півночі закінчення -ови виявилось маловживаним варіантом. Флексія -у(-ю) стала єдиним закінченням родового відмінка іменників чоловічого роду в російській та білоруській мовах. На півдні флексія -ови(-еви) (модифікована згодом у частині говорів в -овЂ, -eвЂ, тобто -ові, -еві) була безперервно активною й донині характеризує українську морфологію.

22. У давнину перед флексією -Ђ приголосні г, к, х основ слів чергувалися із з, ц, с (праслов'янська спадщина) в давальному та місцевому відмінках іменників жіночого роду колишніх основ на -а (pyцЂ) та місцевому відмінку однини іменників чоловічого й середнього роду колишніх основ на -о (о человЂцЂ, въ oцЂ). Чергування зберігалося на південному заході держави. На північному сході Русі досить рано почався процес вирівнювання приголосних у кінці основ, тобто відновлення в них г, к, х: рабу своєму ДъмкЂ (Новгородська Мінея 1096 р.).

23. На півдні Русі стійко зберігалися в XI—XIII ст. закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бЂлою, синею).

24. Стійко зберігалися на півдні Русі флексії кличного відмінку іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну тощо).

25. У пам'ятках XI—XIII ст. півдня Русі стабільно фіксується флексія з кінцевим елементом -Ђ —> -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (тоЂ бЂлоЂ —> тої білої).

26. На півдні Русі в XI—XIII ст. добре зберігалися старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (мькЂ, mo6Ђ, coбЂ —> мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менЂ задокументовується з XII ст.

Відмінності в морфології дієслова були, зокрема, такі:

27. Характерною рисою давньосхіднослов'янської морфології порівняно, наприклад, із старослов'янською, була флексія -тъ (успадкована з праслов'янської мови) у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть), котра засвідчується пам'ятками з різних територій Київської Русі. Однак починаючи з XIII ст., у пам'ятках із Північної Русі засвідчується закінчення -тъ (идутъ), про походження якого висловлено кілька припущень, але загального пояснення немає.

28. Найдавніші східнослов'янські пам'ятки засвідчують дієслівні форми без кінцевого -т(-ть), особливо у третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напр., напише — Остромирове євангеліє 1056—1057 рр.), унаслідок його відпадіння (існують й інші гіпотези про виникнення форм без -т-). Форми без -т- успадкували й зберегли українська та білоруська мови.

29. Загальнопоширеним закінченням дієслів першої особи множини теперішнього та майбутнього часів у мові давніх східних слов'ян було -мъ. Поруч із ним на територіях сучасних України, Білорусії, біля верхів'їв Дніпра, Західної Двини та Волги, на Новгородщині та Псковщині функціонував варіант -мо. На північно-західному ареалі засвідчується й флексія -ме. Усі варіанти (-мь, -мо, -ме) могли бути у праслов'янських діалектах, але це не доведено. Флексія -мо поруч із -м функціонує в більшості українських говорів. Варіант -мо є нині нормативним і характеризує українські форми дійсного способу порівняно з формами російської, білоруської та деяких інших слов'янських мов. Поодинокі форми на -мо в давньоруських текстах виступають в XI—XII ст. (пьємо — Ізборник 1073 р.).

30. На півдні Русі стійко зберігався кінцевий -и в неозначеній формі дієслова: пити.

Засвідчуються й особливості синтаксису.

31. Певну особливість синтаксису південних говірок Русі становило частіше, ніж в інших, вживання успадкованих праслов'янських сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли.

32. Яскравою рисою синтаксису на півдні Русі було вживання прийменника до в конструкціях на позначення адресата дії або об'єкта, куди спрямований рух. Очевидно, вони були успадковані з праслов'янської мови, але збереглися тільки на названому ареалі Київської Русі. Засвідчуються в багатьох південних пам'ятках, в тому числі в "Повченьї" Володимира Мономаха (до Кыєва... Ђздих ко w[т]цю), Київському, Галицько-Волинському літописах, Києво-Печерському патерику. Нині такі конструкції характеризують українську мову в колі східнослов'янських.

33. Праслов'янська темпоральна конструкція з прийменником за + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ та ін. у родовому відмінку активніше використовувалася в південних, ніж в інших говірках Русі: не точью за живота... сотвориша... но и по смерти єго ("Повість минулих літ").

34. Чимало відмінностей виявлено в словниковому складі південних говорів (специфічні лексеми південного регіону Київської Русі наводяться на с. 696). До них варто додати зафіксовані в Галицько-Волинському літописі слова: гай, дЂлъ — "вододільний