Надзвичайно цінним порадником є «Словник іншомовних слів» за редакцією О. С. Мельничука, виданий у 1974 р. Головною редакцією Української Радянської Енциклопедії. В словнику вміщено пояснення близько 24 тис. слів і тер-мінів іншомовного походження. Цей словник — науково-популярне видання. У зв'язку з цим він наводить лише най-поширеніші в мові запозичення та слова-інтернаціокалізми. Разом з тим особливу увагу приділено в словнику суспільно-політичній, природничій і технічній термінології, яка тепер вживається і в загальній мові. «Словник іншомовних слів» свідчить про велике місце і вагу лексичних запозичень у сучасній українській літературній мові.

Хоча фразеологічні звороти української мови досить повно представлені, як ми бачили, і в великих загальних словниках — тлумачному та перекладних, існує кілька спеціальних сучас-них збірок української фразеології. Це насамперед «Фразео-логічний словник» Н.О.Батюк (К.: Радянська школа, 1966), «Словник українських ідіом» Г. М. Удовиченка (К.: Радян-ський письменник, 1977) тлумачного типу та «Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник» І. С. Олійника і М. М. Сидоренка (К.: Радянська школа, 1978). Останній словник допомагає читачеві оволодіти фразеологією української і російської мов шляхом зіставлення, усвідомити її специфіку в кожній з цих мов. Видавництво «Наукова думка» в різні роки випустило кілька збірок українських прислів'їв та приказок.

Цінним посібником для середньої школи є «Короткий словник синонімів української мови» П. М. Деркача за редакцією С. П. Левченка (К.: Радянська школа, 1960). Сумнівні випадки написання власних імен та форм по батькові можна перевірити за «Словником власних імен людей» (українсько-російським і російсько-українським), кілька видань якого здійснило видавництво «Наукова думка».

Особливий тип словника (хоч і тлумачного в своїй основі) являє двотомний «Словник мови Шевченка» (К.: Наукова думка, 1964). Словники мови видатних письменників полег-шують пізнання їх творчої спадщини, допомагають зрозуміти значення мови як форми художньої літератури, виявити й уна-очнити внесок письменника в загальномовну скарбницю.

Існує також багато галузевих словників — перекладних і тлумачних: медичний, музичний, технічний, ботанічний та ін.

ФОНЕТИКА

План

1. ЗВУКИ МОВИ

1. ЗВУКИ МОВИ

Мова має усну й писемну форми. Усна мова — це потік звуків, за якими людина розрізняє значення слів, зміст ре-чень. Звук мови є складним явищем. По-перше, як і будь-який інший звук, він характеризується певними фізичними, акустичними властивостями. Природа голосних і при-голосних звуків, наприклад, залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо люди-ни, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків.

По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище — це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини.

І нарешті, звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізі-ологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст.

Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів.

Звук [л], наприклад, не тільки складова частина слів лад, колобок, легкий, а й самостійна одиниця, що відрізняється від інших звуків української мови, протиставляється їм. У мов-ному потоці розрізняємо ті найменші звуки, які сприймаються всіма однаково, які усталилися протягом довгого історичного розвитку мови як елементи певної системи.

Наприклад, у мовному потоці в словах жити, живе після приголосного [ж] по-різному вимовляється голосний звук: у першому слові під наголосом це виразний звук [й], в дру-гому слові перед складом з наголошеним [е] звучить [еи]. В інших позиціях [й] може вимовлятися з різним наближен-ням до [е], так само як [е] залежно від місця в слові має неоднаковий ступінь наближення до [й].

Зокрема, в першому складі мені звучить [й]. Проте це не заважає нам сприймати в слові мені узагальнений звук [е], а в слові живе після приголосного [ж] — узагальнений звук [й]. Це зумовлено системною будовою мови, закономірностя-ми зв'язків між спільнокореневими словами, усталеними змінами звуків у мовному потоці.

Фонетика (від грецького рhoneticos) — розділ науки про мову, в якому вивчається звукова система мови та зміни зву-кового складу слів у мовному потоці. Залежно від індивідуальної вимови, від швидкості, темпу мови, навіть від умов, у яких відбувається спілкування, змінюється звучання го-лосних і приголосних звуків. Проте, скільки б не було від-тінків [а] або [у], скільки б не звучало різних [р], [л], для розуміння значень слів важливо, що в звуковій системі мови є узагальнені [а], [у], [р], [л], які сприймаються всіма, хто го-ворить українською мовою, однаково.

ОРФОЕПІЯ

26. ОСНОВНІ НОРМИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ВИМОВИ

ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

А Голосні звуки в українській літературній мові під наго-лосом вимовляються чітко, виразно: [наказ], [гордість], [усно], [села], [крица], [лівий].

Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у]> [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоу], [молоко].

У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближен-ням до [й], а [й] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевйс'].

Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [й] та [й] до [е] не завжди одна-кове.

Перед складом з наголошеним [е] голосний [й] вимов-ляється як [еи], а голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [й1]: [теихен'кий], [ми'н'і]. Ненаголошений [й] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чер-воний].

ГРАФІКА

ГРАФІЧНІ ЗНАКИ

Для передачі усного мовлення на письмі існує певна су-купність знаків. Це букви алфавіту, знак наголосу, апостроф, дефіс. До графічних знаків належать також засоби пунктуа-ції — крапка, кома, тире, двокрапка, лапки