й поміж мовою народу та його інтеліґенції. Літературна мова завжди випереджає в розвитку живу народну мову. [...] Крім того, сам І.Огієнко далі застерігає нас, що літературна мова росте не тільки зі соків народної, - впливи інших мов та творчості письменників і всього інтеліґентського загону, зокрема науковців, завжди великі та глибокі. Але ці впливи в ділянці творення нових слів і термінів корисні тільки тоді, коли вони спираються на дух народної мови, - підсумовує автор.
в). Вплив говірок на мову літературну.
Основою літературної української мови стали говори передусім центральні (мова Шевченкова) й південні київські, крім того, полтавські та харківські.; із цих говорів літературна мова взяла собі й на їх основі витворила все потрібне: словник, морфолоґію, словотвір і складню (синтаксис). [...]
Наприкінці цього розділу автор розглянув вплив літературної мови на народну. В усіх культурних народів, відзначає І.Огієнко, літературна мова сильно впливає на мову народну (перед усім на мову її освічених одиниць), підносячи її культуру. В усіх культурних народів школа, церква, радіо, кіно, театри, державні установи, вся преса, вся інтеліґенція - усі послуговуються тільки літературною мовою. Усе це сприяє тому, що селянство поступово збагачує культуру своєї мови й починає говорити мовою культурнішою, відмінності між мовою говірковою та літературною помітно стираються. Вплив літературної мови на народну завжди потрібний і корисний, бо це веде до зросту нації. Мова літературна й мова народна - це дві близькі мови, але різницю між ними треба зменшувати, завжди пишучи ясно і просто. Літературну мову завжди треба всіма засобами ширити поміж широкі маси, бо з обопільних впливів мови літературної та народної швидше зростатиме національна культура української мови як мови цілої нашої нації.
Розділ 3. Українська мова в історії.
а). В історії України.
Частина друга книжки І.Огієнка присвячена розвиткові української літературної мови. [...] На початку 1-го розділу автор звертає увагу на свідчення "Життя Костянтина" ("Панонське"), що він десь року 860 чи 861-го, будучи в Херсонесі, "знайшов тут Євангеліє і Псалтир, руськими письменами написаний, і людину знайшов, що говорила тією мовою, і спілкувався з нею". Це свідчення вказує на те, що вже 800 року були в нас свої переклади, а значить, було й своє письмо, руське, тобто українське, а не варязьке, бо варяги тоді не були християнами, й переклади їм не були потрібні; не було воно ґотське. Усе це свідчить, що Костянтин спілкувався з русом зрозумілою для них мовою. "Життя Костянтина" переконливо твердить, що в IX ст. на українських землях письмо вже було, але грек Костянтин не вмів його читати. Отже, історія свідчить, що в Києві ще до офіційного охрещення були вже церкви, а церква не може існувати без богословних книжок, а тому сама лоґіка вказує на те, що постання української літературної мови припадає на IX ст. Болгарія з 2-ї половини IX ст. була найкультурнішою серед усіх слов'янських народів, і Україна була з нею в тісних зносинах із давнього часу. Тому цілком зрозуміло, що в Україну занесені були болгарські богослужбові й небогослужбові книжки, а з ними прийшла до нас і болгарська літературна мова, що ставала літературною мовою й у Русі-України. Якщо тоді в Європі літературною мовою скрізь була мова латинська, то в слов'ян нею стала мова церковнослов'янська, в основі своїй староболгарська. Це не була зовсім чужа нам мова, зауважує автор, посилаючись на Початковий літопис, де зазначено, що "словенск язик і руський - один". Крім того, в давнину була звичка, що кожен переписувач старався зробити її зрозумілішою, а тому самовільно змінював і чужі форми, і чужі слова на свої, тобто українізував їх, а це ще більше робило "слов'янську" мову зрозумілою. Разом із тим, ці книжки читали по-своєму, тобто живою вимовою, напр.: написане "исцяли", "тръгъ" читали: "ісцили", "торг", що робило церковнослов’янську мову живою та зрозумілою. Через це, на думку І.Огієнка, нашу стародавню церковну й літературну мову не можна звати мовою чужою болгарською, а староукраїнською, під впливом якої розвивалася й наша нова літературна мова.
До нашого часу дійшло немало писаних пам'яток з XI ст., напр.: Святославові збірники 1073 і 1076 рр., Слово Григорія Богослова та ін., у яких наявні власні питомі ознаки, що вказують на окремішність нашої української мови серед інших слов'янських мов. Їх, звичайно, небагато було. І в XI ст. в нас були вже видатні письменники, що плекали свою літературну мову, напр.: митрополит Ілларіон, Лука Жидята, Феодосій Печерський Нестор Літописець, що написав т.зв. Початковий літопис (до 1111 р.) та ін.
Тут же автор зауважує, що вже з того найдавнішого часу була й окрема розвинена народна українська мова. Церква наша вже в XI ст. боролася з народними піснями, а це вказівка, що вони були не церковною мовою, а народною. Після смерті князя Володимира політично-культурна та реліґійна спільнота розпалася: і північ, і південь на сході пішли своїми шляхами не тільки політично, а й культурно. [...] І вже тоді існували українці, москвини й білоруси як окремі народи. Із X ст. разом з болгарськими книжками прийшов до нас і болгарський правопис. Він панував у нас до кінця XVIII ст.
У XII ст. українська літературна мова вже сильно зросла й помітно виділяється серед інших слов'янських мов. Появляються цікаві пам'ятки, писані доброю літературною мовою, часто трохи відмінною від мови церковної,