Діалог

Діалог – це різновид прямої мови, одна з форм передачі чужої мови, мови двох чи більше осіб. речення, що промовляються учасниками діалогу називаються репліками. Наприклад:

- Ну що, батьку?

- По-моєму, варто вчитися.

- Мені здається, що краще вступати в консерваторію.

- Не приймуть. До інституту тепер і не підступитись.

- Якраз навпаки (Збан).

В писемній мові репліки діалогу можуть супроводжуватися словами автора, але в діалозі вони не обов’язкові, бо з ситуації мовлення зрозуміло, кому належить пряма мова. Наприклад:

- Швиденько збирайтесь та поїдемо до хати.

- Тут чудово, - сказав Максим.

- І скоро кльош почнеться, - завагався Ярослав.

В кожній репліці – відповіді опускається все те, що відомі з попередньої репліки чи мовленнєвої ситуації. Тому в діалозі вживається дуже багато неповних речень, слів-речень, в яких повідомляється те нове, невідоме, що є інформаційним ядром висловлювання.

Репліки у складі діалогу тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок виявляється в інтонації, в логіці побудови діалогу, в залежності структури і змісту репліки-відповіді від попередньої репліки. Наприклад:

- Перероби! – сказав коротко редактор.

- Що саме? – питаю.

- Пошукайте – знайдете.

- Шукали, - кажу.

- Погано шукали. Не може бути без помилок. Раніше ж знаходили?

- Сьогодні не знайшли (Збан.).

Діалог властивий усній формі літературної мови. Реалізації діалогічної мови сприяють обставини, в яких вона проходить, інтонація, міміка, жести. Тому нерідко в діалогах використовують неповні та незакінчені речення.

У драматичних творах перед реплікою вживають прізвища. Імена або інші назви дійових осіб. щоб показати кому вона належить.

Пряма мова і діалог широко використовують в художній літературі (драматургії, прозі, поезії) та деяких публіцистичних жанрах як зображальний засіб. Пряма мова і її різновид – діалог дозволяють автору дати мовленнєву характеристику того чи іншого персонажа, виявити до нього своє ставлення, намалювати певну картину життя, надати оповіді певного пожвавлення, динамізму. Читач дізнається, як говорить персонаж, якими рухами супроводжує свої висловлювання, які емоції при цьому він виражає, який тон його голосу, які його поза, жести, тощо. Отже, пряма мова і діалог є допоміжним засобом створення художнього образу.

Розділові знаки діалогу:

1. Якщо репліка діалогу починається з нового рядка, то лапки не ставляться, а перед реплікою пишеться тире (всі інші значки як при прямій мові). Наприклад:

- Грицю, Грицю, врубай дров!

- Кахи-кахи! Нездоров (Нар. тв.)

- Скажи мені, зозуленько, довго ль мені страждати?

- Ні, недовго, Марусенько (Нар. тв.)

2. Якщо репліки записуються одна за одною в рядках, то кожна репліка береться в лапки, а між репліками ставиться тире (всі інші розділові знаки при прямій мові). Наприклад: „Тоді, серце, як бралися, ці дерева садив я ... Щасливий я!” – „І се, друже, з тобою щаслива” (Шевч.); „Ходімо та повечеряємо в купі з веселим гостем молодим; ходімо, доненько”. – „Який? Який се гість?” – „Із Назарета зайшов у нас підночувать” (Шевч.).

Специфіка читання оповідання зумовлена двома формами змалювання автором художньої діяльності: розповіддю і сповіддю.

Авторська розповідь може мати різні форми викладу думок:

1. За допомогою лише власної, так званої авторської мови („Удовина хата” Марка Вовчка, „Відлітають журавлі” В.Сухомлинського та ін.).

2. За допомогою діалогової мови, тобто розмови дійових осіб, без заснування власної, авторської („У панському саду” Марка Вовчка, „Чарівне слово” В. Асєєвої та ін.).

3. За допомогою діалогічної мови, тобто авторської і власної: („Руденький” В.Нестойко, „Я хочу сказати своє слово” О.Сухомлинський, „Де людей немає...” В.Кави).

У першому випадку читець має полегшення деякі: експресивність твору він передає тільки з позицій одного автора. Наприклад, з тим почуттям болю в душі, що й автора, читець веде розповідь про убогість удовиної хати, страждання вдови-удовиці та її діток, які живуть в ній („Удовина хатка” Марка Вовчка).

У другому випадку читання дещо ускладнюється, оскільки експресивність треба передавати відповідно до кожної особи, співрозмовника. Це значить, відтворити тісний зв’язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови передати настрої, почуття й переживання кожного.

У третьому випадку читець закономірно бере весь світ думок, почуттів, переживань і автора, і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу розповідача до дійових осіб, їх індивідуальностей.

Для цього потрібно вміло користуватися всіма засобами виразності, особливо інтонаційними, та іншими логічними й емоційними засобами впливу на читача.

Проте ні в якому разі не слід театралізувати діалогу, тобто не перевтілюватися в образи співрозмовників, як це закономірно роблять актори театру, не грати їх, а тільки на основі інтонаційних ознак їхнього мовлення (тональних, динамічних і темпоральних показників) подавати їх індивідуальності.

Свої особливості читання має оповідь.

В оповіді може входити розгорнутий діалог: „Шматочок пирога”. І.Багмута, „Лечинка” В.Носаля. У таких випадках читець, ставши на місце оповідача, знижує характерність мови дійових осіб (настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби), за рахунок зростання характерності мови оповідача. Відтворювати індивідуальні риси мови дійових осіб.

Настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх думок, намірів. Настроїв, вчинків, переживань тощо. Таким чином, для експресії розповіді першорядне значення має мова оповідача, другорядне – мова дійових осіб: для експресії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають однаково важливе значення.

Діалог у казці є одним із важливих засобів типізації дійових осіб. Слухаючи висловлювання персонажів твору, літи повинні давати їм свою характеристику, визначати своє ставлення до них: схвалювати чи засуджувати.

Діалог у казці може буди поданий