Звернемо увагу ще на одне важливе конституційне положення. Якщо в Конституції РФ Російська Федерація. передбачене право кожного на соціальне забезпечення, то згідно ст. 46 Конституції України право на соціальне забезпечення належить громадянам України (!), що не відповідає міжнародним стандартам і не узгоджується з чинним законодавством України. Склалася парадоксальна ситуація, коли закони України та інші нормативно правові акти передбачають більш високі гарантії у сфері соціального забезпечення, ніж Конституція України.

Поняттям “соціальний захист” охоплюються, крім права на соціальне забезпечення, й інші соціальні права, зокрема, право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла безоплатно або за доступну для них плату Конституція України - ст. 47, ч. 2 – 1996., право на достатній рівень для себе і своєї сім’ї Конституція України - ст. 48 – 1996., право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування Конституція України - ст. 49 – 1996., право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди Конституція України - ст. 50 – 1996., право на освіту Конституція України - ст. 53 – 1996.. Можна стверджувати, що соціальний захист стосується усієї соціальної сфери в державі.

У теорії права терміни “забезпечення” і “захист” пов’язані із правами людини. Так, за висновком професора П.М. Рабіновича - відомого фахівця з проблем прав людини, “забезпечення прав і свобод людини” включає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини:

1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу формування їх загально-соціальних гарантій);

2) охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження профілактики порушень прав і свобод);

3) захист прав і свобод людини (відновлення порушення правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).

Отже, поняття “захист прав людини” охоплює лише діяльність щодо скоєних правопорушень і є вужчим за своїм змістом ніж “забезпечення”.

Законодавча практика незалежної України, склалася таким чином, що термін “соціальний захист” застосовується щодо окремих категорій громадян - ветеранів війни, інвалідів, громадян, котрі постраждали від Чорнобильської катастрофи, від політичних репресій, військовослужбовців тощо. Законодавець “інтуїтивно” застосував його, вклавши у ці закони певний саме “захисний” зміст: тут передбачено різного роду пільги (трудові, житлові, медичні, транспортні), надбавки до пенсій тощо. Фінансове забезпечення здійснюється не з фондів соціального страхування, а з державного чи комунального бюджетів. Такі соціальні виплати мають природу державної соціальної допомоги, зокрема, однієї з її видів - пільг.

Доцільність застосування саме терміна “соціальне забезпечення”, котрий відображає певну загальновизнану сферу суспільних соціально-забезпечувальних відносин, вказує і на те, що рівень соціальних виплат та послуг має бути таким, щоб дійсно забезпечувати життєві потреби непрацездатної особи. Тут виникає проблема стандартизації соціальних прав, визначення та встановлення на законодавчому рівні соціальних стандартів, зокрема прожиткового мінімуму, межі бідності, умов, порядку їх застосування та подальшої адаптації вітчизняних соціальних стандартів до міжнародних, насамперед, до стандартів держав-членів Європейського Союзу.

Програмні документи у цій сфері - стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, основні напрямки соціальної політики на 1997-2000 роки, затверджені Указами Президента, і концепція соціального забезпечення населення України цілком обгрунтовано розглядають саме соціальне забезпечення як складову частину соціальної політики, яка у відповідності із світовою практикою складається з двох основних форм:

1) загальнообов’язкового державного соціального страхування;

2) державної соціальної допомоги.

Поряд з державним соціальним забезпеченням має бути утворено недержавне соціальне забезпечення.

Не можна обминути ще одного важливого теоретичного положення у визначенні права людини на соціальне забезпечення - категорії соціального ризику. У загальному сучасному значенні видається можливим визначити соціальне забезпечення як організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання, обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок соціально створених фінансових джерел, осіб, які зазнали соціального ризику, в наслідок якого втратили здоров’я та /або/ засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Суттю такої діяльності є намагання держави забезпечити матеріальні втрати особи, спричинені не будь-якими причинами, а саме такими обставинами, котрі у світовій практиці були згруповані і отримали спеціальний термін - соціальні ризики.

Згідно з міжнародними соціальними стандартами Конституція та законодавство України до соціальних ризиків відносять:

Ця група ризиків суттєво відрізняється від інших ризиків, на які людина наражається протягом свого життя - ризик підприємництва, непереборної сили, втрати майна тощо. Соціальні ризики притаманні кожній людині як члену людського суспільства, вони замовлені її біологічною, фізіологічною і соціальною природою. Соціальні ризики переважно забезпечуються у рамках загальнообов’язкового державного соціального страхування, яке являє собою особливу форму, відмінну від цивільно-правового страхування.

Визначення соціального ризику правоутворюючою підставою права особи на соціальне забезпечення має практичне значення у плані переведення його із загальносоціальної площини у суб'єктивне юридичне право особи - закріплену у юридичних нормах можливість певної її поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини. Володіючи суб’єктивним юридичним правом на соціальне забезпечення, особа набуває права на свої дії, права на чужі дії і права на примусове забезпечення свого юридичного права з боку держави. У законодавстві