Дещо грунтовніше В.Багдасарян аналізує праці В.Мороза [13; 14], вбачаючи головну заслугу вченого в тому, що він «ставить питання про імпліцитне в цілому, в загальному плані, про необхідність дослідження його як особливого явища» [2, с.19]. Водночас простежуємо певну непослідовність оцінювання згаданих праць, бо їх «тільки умовно можна вважати працями, присвяченими спеціально імпліцитному як такому» [там само, с.20].

Звернемо увагу на висвітлення проблеми імпліцитного у праці “Думка і речення” В.Мороза [13].

Зокрема, учений переконує, що «з’ясування співвідношення думки і речення тісно пов’язане з аналізом того явища, яке прийнято називати домислюванням» [там само, с.5]. При цьому він уважає російський термін «подразумевание» недостатньо точним для окреслення всього того, що «не отримує вираження при формулюванні речення, але міститься в самому акті мислення», однак не пропонує іншого терміна.

Критично розглядаючи деякі засади синтаксичної теорії речення (передовсім традиційні уявлення про його головні й другорядні члени) та підхід логіків і мовознавців до трактування домислювання тільки як усвідомлюваного феномена, дослідник доводить, що поступальність у розв’язанні деяких синтаксичних та логічних проблем значною мірою залежить від визнання неусвідомлюваного характеру цього явища. Він акцентує увагу на тому, що “вчення про думку дає підстави лише умовно розрізняти судження і речення. Зовнішнє мовленнєве оформлення судження називається реченням, а речення з його прихованими компонентами становить собою судження” [там само: с.13?114]. Зближення граматики з логічною наукою певною мірою залежить саме “від розроблення питання домислювання при передаванні результатів руху думки” [там само: с.6].

Одну з головних причин недостатнього аналізу домислювання В.Мороз вбачає у певному підході до нього: “Домислювання ж, що не охоплювалося свідомістю; не визнавалося ні в логіці, ні в психології, бо не було і відкритого приводу підозрювати наявність прихованих сторін мислення” [там само: с.7]. Цим також можна пояснити несприйняття домислювання деякими мовознавцями, хоча вони постійно стикалися з його виявами, бо мають справу з осмисленими мовленнєвими висловлюваннями, а питання про зміст останніх ніколи в мовознавстві повністю не знімалося.

Учений полемізує із тими мовознавцями, що не поділяють висновків О. Пєшковського щодо статусу висловлювань на зразок російських “Покойной ночи!”. Дослідник зазначає: “О.М. Пєшковський не мав рації, коли вважав домислювання, наявне в ньому [наведеному висловлюванні – Л.Н.], безпосередньо вловлюваним свідомістю, але безумовно мав рацію, говорячи про його компоненти, яких бракує. Зрозуміло, в розгорнутому вигляді воно буде таким: “Я желаю тебе (вам) покойной ночи” [там само: с.21].

Неусвідомлюване домислювання, за В.Морозом, «трапляється не тільки в силогізмах, але й у будь-якому реченні» [там само, с.17]. Він твердить: «Говорячи або думаючи, ми хоч і наводимо частини судження в скороченому вигляді, та в нас є знання, що випущено, навіть якщо воно безпосередньо й не усвідомлюється» [там само, с.20].

Аналіз окремих типів неповних, односкладних речень та деяких аспектів судження й поняття дав змогу ученому поставити питання про необхідність розрізнення ближчого й віддаленого домислювання. Перше стосується вираження тої самої думки. У разі його виявлення речення стає «більш поширеним» [там само, с.17]. Друге – виходить за межі певного речення. Ці «приховані сторони думки, якщо це необхідно з метою аналізу, також можуть бути виявлені в мовленні, але не в одному і тому ж реченні» [там само, с.17-18]. Тобто у цьому випадку йдеться про несформульовані знання, що «є обов’язковим фундаментом для появи будь-якого речення» [там само, с.36]. Таке розрізнення частково перетинається з розмежуванням (у пізніших власне мовознавчих працях) імпліцитності у вузькому значенні цього терміна та його широкому трактуванні, згідно з яким її вважають явищем, що супроводжує психічний процес творення думки й судження (маються на увазі насамперед фонові знання, або пресупозиція, що впливає на оформлення і розуміння висловлювання) [20, с.133-118].

Навіть побіжний аналіз праці В.Мороза «Думка і речення» засвідчує, що викладені в ній міркування, спостереження і висновки є важливими для розуміння сутності домислювання, певні аспекти якого виявляються в мовленнєвих (комунікативних) процесах і з лінгвістичного погляду інтерпретуються в межах теорії імпліцитності. І хоча дослідник не послуговується терміном «імпліцитне», а окремі положення викликають певні застереження, немає достатніх підстав для того, щоб не брати до уваги цієї праці.

І В.Багдасарян, і В.Мороз аналізують певні аспекти прихованого, поєднуючи логічний і певною мірою мовознавчий підходи – логіко-лінгвістична інтерпретація, оскільки увага зосереджується на смисловій імпліцитності висловлювань, а також на функціональній семантиці інших знакових лінгвовеличин.

Категорія імпліцитного розкривається в площині співвідношення мислення й мови як особливий непрямий (посередній) спосіб вираження думки, який спирається на прямий, експліцитний, а також як прихований (глибинний) шар домислюваного змісту, який носії мови осягають у комунікативних процесах за допомогою експліцитного, контексту та інших чинників.

Саме домислювання (у трактуванні В.Мороза насамперед неусвідомлюване) висувається на перший план і вважається явищем, яке значною мірою виявляє специфіку імпліцитного.

Аналізовані праці не вичерпують широкого кола власне лінгвістичної проблематики імпліцитності. Деяких мовознавчих аспектів імпліцитного (наприклад, морфологічного й дериватологічного) дослідники, праці яких проаналізовано, не торкаються.

Однак це не применшує важливості тих концептуальних положень, на які спираються В.Мороз та В.Багдасарян, осмислюючи суттєві особливості імпліцитного, і які можуть стати базою для теоретичного узагальнення різних, власне мовознавчих, підходів до розв’язання багатогранної проблеми імпліцитності.

Список використаної літератури:

1. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. М., 1966.

2. Багдасарян В. X. Проблема