ясна, де квіти не в’януть, де вічна весна (О.Олесь). Зміна властивостей такого суб’єкта, незалежно від його референтної віднесеності, зумовлена особливостями його буття. У другу групу увійдуть процеси, суб’єкти яких не безпосередні носії енергії, потрібної для реалізації предикатного денотата. Такі предикати – “продукт” каузації певних дій: утворені пасиви, звільнившись від семи каузації, набули ознаки “незалежності”, їх значення стало розцінюватися як “динамічна іманентна властивість”. Це відбувається, коли суб’єкт-каузатор утрачає свої функції виконавця дії, напр.: Світло у кімнаті погасло (каузатор тут є, але він імпліцитний: Світло погасло, бо його хтось погасив). Такий тип організації словесного знака предиката протиставлений його онтологічним структурам: Погасли зорі на небі (каузатора немає; “зорі” виступають джерелом завершення процесу). Каузатор може також фігурувати у вигляді обставинного детермінанта: Сіль швидко розчинилась у воді. Тут дієслівний процес, маркований постфіксом –сь, “зберігає” імпліковану зовні пасивність (= Вода розчинила сіль).
Виділені групи предикатів показують, що предикатне слово може представляти два типи мовних моделей – онтологічну (засвідчену лексичною природою) та функційну (засвідчену граматичними, а саме словотвірними, потенціями мови). Таке розмежування пов’язане також з наявністю різної “концентрації” ознаки пасивності у семантичній структурі процесу. Предикати, при яких суб’єкт є джерелом свого розвитку / занепаду, власне неактивні. Ті ж предикатні процесуальні ситуації, які від суб’єкта не залежать (викликані зовнішніми впливами), відзначаються більшим ступенем “пасивності”.
Грамема предиката стану презентує третій варіант суб’єктної синтаксеми, пасивний характер якої підкреслений кореляцією з часовою ознакою “статичності”. Суб’єкт стану здебільшого фігурує як “носій ознаки”, засвідчуючи такою кваліфікацією своє інактивне начало: протікання чи підтримка стану цілком визначаються зовнішньою щодо суб’єкта силою. Тому станові та процесуальні предикатні ознаки майже не розрізняються за характером суб’єктної синтаксеми. Пасивність їх суб’єктів зумовлена наявністю сем “нецілеспрямованості”, “некерованості” та “недоцільності”. У результаті вони завжди зорієнтовані на предикат, визначаючи цим його функційну самодостатність. Мовознавці схильні ототожнювати значення пасивного суб’єкта із об’єктною синтаксемою, мотивуючи це тим, що в обидвох випадках маємо субстанцію, що зазнає змін [19, с.166]. Саме ця особливість змусила дослідників, услід за У. Чейфом [25, с.118], кваліфікувати суб’єкти стану та процесу “пацієнсами”. Зокрема, Й. Андерш зазначає, що носія зміни стану варто розцінювати як пацієнса, оскільки “зі зміною стану змінюється і він сам” [4, с.41]. Однак пацієнси-суб’єкти, на відміну від пацієнсів-об’єктів, не є результатом скерованої на них дії.
У станах, як і в предикатах процесу, ознака “пасивності” суб’єкта може бути різною. Стан може бути: 1) іманентною властивістю особи / предмета: Дівчинка сміється. Зорі блищать; 2) результатом каузації зовнішніх сил, яким суб’єкт не може протистояти: Губи блищать від жиру (каузатор “жир”). Дерева повалені вітром (каузатор “вітер”); Пиріг спечений (каузатор події імпліцитний). Таке розмежування також можна пов’язати із градацією ознаки “пасивність”. У першому випадку маємо деміпасивний (напівпасивний) стан, у другому – власне пасивний. Марковані форми (пасивні утворення) дозволяють заміну конструкцій, засвідчуючи корелятивність площин пасиву та активу: Дерева повалені вітром = Вітер повалив дерева; Пиріг спечений = “Хтось” спік пиріг. Така заміна свідчить про те, що: “Пасив займає проміжне місце між дією і станом, виступаючи поєднуючою ланкою між сферою дії людини і сферою стану предметного світу та істот” [16, с.48]. Маркований пасив становить у мові зону глибокої статики, яка може бути завжди трансформована в динамічну ситуацію, марковану активом. Пасивні моделі мають особливе становище: вони відзначаються асиметричністю змістової та формальної площин валентності. Пасивний суб’єкт є наслідком функційної міграції, оскільки його первісна семантична функція об’єктна. Отже, його можна кваліфікувати “вихідною точкою” двох відношень (чи подвоєного відношення) [1, с.26].
Іноді з’ясувати походження ознаки пасивності важко. Наприклад, у висловлюванні Блищить роса на сонці каузатором предикатної ознаки виступає обставинний детермінант (Роса блищить ~ бо світить сонце). Водночас, джерелом стану можна вважати і сам суб’єкт (Роса блищить ~ бо має таку природну властивість). Неоднозначність оцінки, на наш погляд, зумовлена значенням поширювача (на сонці): внутрішнє значення причини у ньому заховане за зовнішнім значенням місця (на формальному рівні ставимо питання блищить де?, а не з якої причини?).
Натрапляємо в літературі й на інше розмежування ознаки пасивності станів [23, с.84], яке майже накладається на подане вище: 1) стан, що якимось чином пов’язаний із попереднім станом чи є результатом попередніх дій: Я хворію; 2) стан не пов’язаний із попередніми діям – стан відносного спокою чи внутрішній стан суб’єкта, що не залежить від нього: У мене болять нирки.
У категорії стану осібно знаходяться предикати, суб’єкти яких хоча і відзначаються “неактивністю”, але здатні контролювати ситуацію. Таку особливість мають окремі часові стани, виражені дієсловами на зразок стояти, лежати, спати. Від волі суб’єктів цих предикатів залежить їх “пасивна діяльність”: вони можуть продовжити чи перервати її, якщо на заваді не стоять зовнішні чинники. Наведені дієслова в предикатній функції становлять проміжний тип між “дією” та “станом”, що підтверджене можливістю поставити до них питання Що ти робиш? (сиджу чи стою, але не мерзну). Скерованість на об’єкт предикатів стану на зразок любити, ненавидіти, злитися, лютувати, сумувати також вказує на їх синкретичний характер. У структурі цих одиниць можна виокремити компонент “цілеспрямованості”, притаманний значенню “дії”. Підтвердженням спорідненості таких станів із діями є розширена валентна рамка семантико-синтаксичної структури: Хлопець любить дівчину. Він ненавидить цілий світ.
У предикатах якості тлумачення ознаки неактивності суб’єкта зазнало різних підходів. Протистояння предиката якості іншим типам предикатів за частиномовним