З XV ст. всі південно-західні землі, середнє Придніпров'я називали Україною. І мовою українською ("руською") писали офіційні документи, складали пісні, літописи. Але вже тоді царизм заніс над нею сокиру. А скільки чорних дат принесло XVIII століття!

1720 р. - цар Петро І видав указ про заборону на Україні друкувати книги, з церковних книг вимагалося вилучати тексти, писані українським наріччям.

1753 р. - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 р. - Синод розпорядився відібрати українські букварі в тих, хто їх мав.

1775 р. - знищення Запорозької Січі.

Запорозька Січ - це один із світових феноменів, який приваблював багато поколінь дослідників. "Славне Запоріжжя" - казали селяни. "Святих лицарів, захисників вітчизни" оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах. "Розбійники" - стверджували польські шляхтичі.

"Гнездом своевольства" називала Катерина II Запорозьку Січ у своєму маніфесті 1775 р. "Козацька християнська республіка" - сказав Карл Маркс про Запорозьку Січ. Відомо, що Запорозька Січ - це народні збройні сили для захисту рідної землі проти литовських, польських, угорських феодалів, створені на рубежі XIV-XV ст. У Січ приймали наймужніших людей незалежно від національності й соціального похо-дження. Наприкінці XVI ст. Січ стала політичним центром українського народу. Роль козацтва була така сильна, що весь український народ у документах XVII-XVIII ст. називали "нацією козаків".

Козаки жили багатим духовним життям. Існували загальноосвітні школи і школа співу. Серед запорож-ців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянсь-кій академії або в західноєвропейських університетах. Серед козаків були співаки, музиканти, поети. Створені козаками думи і пісні ще й тепер хвилюють нас... Знищення Запорозької Січі - це не тільки знищення війська. Це - замах на духовний і культурний розвиток українського народу. У ті чорні часи з'явилося чимало народних дум і пісень, які збереглися до наших днів. Наприклад:

Чорна хмара наступає,

Либонь дощик буде.

Вже ж нашого Запоріжжя

Довіку не буде.

Бо цариця - наша мати

Напуст напустила:

Славне військо Запорозьке

Та й занапастила.

(До речі, ці рядки наводить Григор'єв-Наш у книжці "Історія України в народних думах і піснях" (1918 p.), яка була перевидана лише в часи незалежної України.)

Наприкінці XVIII ст. зникли українські школи, які діяли при полкових козацьких канцеляріях.

Не кращим видалося і XIX ст.

1817 р. - постанова про викладання в західно-українських школах тільки польською мовою.

1847 р. - розгром Кирило-Мефодіївського това-риства, початок жорстокого переслідування української мови, літератури, культури.

1862 р. - закриття недільних шкіл.

1863 р. - заборона видання книг українською мо-вою (циркуляр міністра внутрішніх справ Валуева, в якому він писав: "Никакого особенного малороссийс-кого языка не было, нет и быть не может").

1876 р. - заборона друкувати книги українською мовою не лише на Україні, а й у всій імперії, ввозити їх із-за кордону; заборона друкувати ноти для українсь-ких пісень; заборона українського театру (Емський указ).

1884 р. - заборона вистав українською мовою у Волинській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській губерніях.

1892 р. - скорочення видання художніх творів українською мовою.

1895 р. - заборона українських книжок для дітей.

1908 р. - Синод видав указ, у якому культурна й освітня діяльність на Україні визнана шкідливою, "могущей вызвать последствия, угрожающие общест-венному спокойствию и безопасности..."

5. Яка ще мова витримала таку наругу? Про цю тяжку історію М.Рильський писав так:

...Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В'язнили, кидали за ґрати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

Ти вся порубана була,

Як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт мідний,

Але свій дух велично гідний

Як житнє зерно берегла...

Передова інтелігенція Росії не тільки не поділяла політику царизму щодо гноблення українського народу, а й засуджувала її. У 1905 р. мовознавці Корш, Фортунатов, Шахматов виступили за скасування царських указів і циркулярів.

Справжнє національно-культурне відродження українського народу почалося після 1917 p., але воно, на жаль, тривало недовго.

На основі резолюції XII з'їзду РКП(б) Четверта нарада ЦК РКП(б) (червень 1923 р.) накреслила в національному питанні цілу низку практичних заходів, спрямованих на запровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити місцеві мови. Українська мова вперше в історії дістала можливість вільно розвиватися, широко застосову-ватися, в тому числі в партійних і державних органах. Цей процес на Україні дістав назву українізація.

І на перших порах ці заходи ніби мали успіхи. Але відбувалася подвійна політика. 1926 р. з'явився лист Сталіна "Тов.Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У", що прозвучав як донос на наркома освіти України О.Шумського, який нібито намагався проводити укра-їнізацію надто швидкими темпами. І почалося. З одного боку, українській мові надавалася свобода, а з другого - ті, хто впроваджував цю політику в життя, були постійно під підозрою. Трохи згодом почалися безпідставні звинувачення, далі і репресії. Сталін нічим не відрізнявся від своїх попередників-самодержців. Був знищений цілий загін української (як і російської) інтелігенції. Не дозволялося досліджувати українську мову, хоч прямих указів про це Сталін, як відомо, не видавав. Усе робилося витончено, завуальовано. Скільки людей, розумних, талановитих, Україна втратила в ті часи - важко перелічити. А голод на Україні