Негативно позначилася на розвитку української мови й міграція населення.

"Проблема масової міграції надто серйозна, аби нею нехтувати... - пише Павло Мовчан. - Адже було надзавдання - створення нового субстрату радянської людини. Тут не до рахунків. Не до рахунків було ані царю Івану НІ, який переселив на Московщину з Новгородської республіки понад сім тисяч вільних громадян, вигубивши решту в Ільмень-озері. Так чинив Петро І, який загнав у чухонські болота тисячі козаків, так робила Катерина II, яка заселила українські землі німцями-колоністами, сербами, євреями. <...> Цю традицію переселень підхопив і Столипін, з чиєї ініціативи величезні селянські маси з України перекочували на простори від Кушки до Тихого океану. Цю "добру" традицію підхопив і новий імператор Сталін. Калмики, балкарці, чеченці й інгуші... були захоплені виходом нового "етногенезу". <...> З матеріалів XX з'їзду відомо, що й на українців чекала така ж доля. <...> Не збулося через багатомільйонність населення... Ось тоді й запустили в хід <...> різні найми, вербовки, призначення, оргнабори, комсо-мольські ешелони. <...> Ці міграційні потоки вимива-ють з державної скарбниці міліарди карбованців. <...> Наша мова і культурна ситуація великою мірою зумовлена саме цією міграційною політикою. В багатьох містах і містечках доводиться відкривати нові школи російські через приплив іншомовної робочої сили та фахівців. Так, ніби бракує своїх..." (Літ.Україна. - 1989. - 16 жовт.).

6. 13 березня 1938 р. з'явилася Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей". І водночас почалося масове закриття національних шкіл, перетворення їх у російськомовні. Знизився престиж української мови. Село, яке споконвіку трималося своєї мови, звичаїв, традицій, пам'яті, було відірване від землі. Молодь потяглася до міста, де швидко переходила на російську мову.

Сталіну була неприємна Україна сама по собі. Він, прихильник централізації, національне сприймав лише на рівні фольклору. Проте, слід сказати, що саме українці найшвидше піддалися цій політиці, найскоріше відцуралися своєї мови. Хто боровся - загинув... Ясно, що причини - у століттях. Адже Україна практично не мала досвіду державного існування... Та й спорідненість мов української і російської обернулася проти української. "На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна по національному питанню і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман,., і жаль, і сором..." - це щоденниковий запис Олександра Довженка від 7 листопада 1956 р. (за кілька тижнів до смерті).

Українська мова для багатьох українців стала другою мовою, а російська - першою. За бажанням батьків діти звільнялися від вивчення рідної мови. Від української відійшли, а до російської не дійшли. У результаті попсувалися обидві мови. Виникло безліч слів, з яких можна було б укласти словник жаргонізмів. Лінгвіст, історик і критик академік Овсянико-Куликовський писав: "Якщо розумовий розвиток дитини спиниться, якщо з дитини вийде людина розумово відстала, недоросток, квола на розум, нарешті, ідіот, то це фатально відіб'ється і на її національному складі. Кволість, блідість, нестійкість національного складу, що спостерігається в суб'єктів інтелектуально недолугих, переходять у його цілковиту атрофію, в ідіотів, котрі являють викінчений зразок "безнаціональності", так що немає можливості спостерегти хоч будь-яку національну відмінність між "ідіотом французьким" і "німецьким", "російським" і "англійським" тощо. Всі національні відмінності тут усунуті - вкупі з розумом. <...> Якщо від цих сумних низів людства звернемося до його світлих верхів і візьмемо людей розумово міцних, людей, обдарованих талантами розумового порядку і так званою геніальністю, то побачимо, що в них національні відмінності виявлені вельми яскраво і що сила й стійкість їхньої національності пропорційна висоті розуму й обдарування".

Вдумуючись у ці слова, ми задумуємось над нашою геть поширеною бездуховністю сьогодні. Криза мовна і криза душевна. Криза політична й економічна. Все звідкись почалось, усе має початок. Втрата приналеж-ності до рідного спричинює в кінці кінців такі суспільні вивихи. З мовою зникає душа, з душею - милосердя. З милосердям - все. Без милосердя ґвалтується світ.

Інтернаціоналізм у нас тривалий час трактувався як процес денаціоналізації, хоча насправді це була умисна, спланована і послідовна русифікація. Бути "першосортним" означало бути "російським"... Мова майже зникла з ужитку, ще кілька років такої політики й залишилася б тільки назва "Україна" на карті. Українською писалися лише художні твори, які мало хто читав. Разом із мовою Україна втрачала своєрідність і неповторність, свою українську душу, своє майбутнє. Виросло покоління безбатченків, яким байдуже все. А все почалося від втрати СЛОВА... Нині українській мові повернуто статус державної. Але як важко їй утверджуватися. Оживає мова в аудиторії і класі, на сцені і в деяких державних установах.

Історія дала нам шанс. Гріх не скористатися ним сповна. Бути чи не бути МОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб стати нарешті собою, а не придатком до когось, щоб створити незалежну й міцну економіку, багату культуру, науку, духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову.

7. Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію української літературної мови й тим, що повернуло в національну