Реферат з мовознавства на тему:

Українська літературна мова: формування, норми, функції та стилі.

Ділова українська мова.

Зміст

Українська літературна мова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Формування української мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 - 4

Норми української літературної мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . .5

Функції та стилі сучасної української мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

Ділова українська мова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7

Мова – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова – це витвір історії суспільства. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст.10 записано:

“Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська (церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов’янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. інше).

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 року.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу,