Водночас, поруч з очевидною потребою у взаємо поро-зумінні та в самовиразі мого "я", у мовленнєвому спілкуванні дійсно виникають певні "пороги", поставлені самою природою, які сучасна наука лише зараз починає вивчати.

Адже наша свідомість, можливо, не зводиться цілком до с л і в. Але йдеться не про вже відзначене нами парамов-ленневе спілкування (жестикуляція тощо), а про те, що слову пе-редує якась невимовна "праця душі", яку через мовлення вповні виразити неможливо. Недарма майстри слова - поети скаржаться на "муку слова", на те, що справжню повноту духовного життя важко передати в слові. Про це говорять також деякі релігійні мислителі - скажімо, індуїстські та буддійські, які стверджують неможливість виразити в слові, скажімо, зміст поняття "нірвана" (тобто "затухання" чуттєвості й "сансаричної", тобто, грубо кажу-чи, "матеріалістичної" свідомості). У православній культурі ко-лись виникла течія ісіхастів (мовчальників), які прагнули відмо-витись від мовної комунікації з людьми взагалі й повністю відда-тися "умнуму дєланію" - психологічному спілкуванню з Богом (щоправда, навіть ісіхасти, поруч з "невимовними" переживання-ми, проголошували подумки і традиційні словесні молитви).

Це примушує новими очима подивитися на старовинну про-блему: чиж тільки між собою спілкуються або прагнуть порозумітися люди? Як вже зазначалося вище, людина прагне комунікувати не лише з подібними до себе, а й, скажімо, з "братами нашими меншими" - тваринами; останнім часом знову з'явилися ентузіасти, які запевнюють, що спілкують-ся, мов стародавні шамани, з деревами й зіллям, скелями й хмара-ми. Усе це породжується одвічним людським прагненням поро-зумітися зі Всесвітом - у всій його повноті. Більш того, як очевид-но, людина незмінно прагне спілкуватися навіть з незримими по-тойбічними силами, які часто відчуває або уявляє собі як незапе-речну реальність.

При цьому комуніканти - людина і божество - вочевидь не-однаково конкретні. Інтеракція в цій дідині подібна до ситуації, коли стародавній жрець "їв за бога" жертовну їжу, і вважалося, що її поїдає саме божество. "Мова божества" зазвичай смутна й двоз-начна, і різні релігійні системи сходяться в тому, що людськими словами її передати дуже важко. Архаїчні шамани або оракули, часто під впливом наркотичного зілля, виголошували незрозумілі й мало зв'язані слова, які слід було витлумачити, "перекласти" людською мовою. Навіть у цивілізованих "релігіях слова" спос-терігається певна "кодованість" божественного глаголу. Напри-клад, "незрозумілі" для пересічного читача старозавітні пророки, яких досі продовжують по-різному тлумачити (скажімо, про-роцтва Даниїла про кінець світу або християнський Апокаліпсис - Об'явлення Іванове). Мохаммед, який диктував Коран від імені Аллаха Великого, визнавав, що слово об'явлення Божого буває для простих людей "темним".

Звичайно, для скептика "діалог з божеством" є діалог "не-нормальної" людини з самою собою. Але тоді слід визнати "ненор-мальними" більшість людей, які населяли земну кулю протягом тисячоліть.

Може видатися, що цю смутну сферу й досліджувати не вар-то - врешті-решт, віра або агностицизм - справа власної совісті. Але йдеться не про віру як таку, а про необхідність вивчення об'єктивної й одвічної ситуації "мовлення до божества" та "мов-лення божества", яка багато в чому визначає характер світової культури і мовленнєву діяльність людини в цілому. Гіперкритицизм щодо релігії не є, як показала історія науки, продуктивною позицією. Хоча в сьогоднішньому суспільстві західного типу па-нує секуляризована (вільна від впливу релігії) культура, а життя організовується більше державно-політичним, аніж релігійним чинником, саме великі релігії минулого (християнська, ісламська, юдейська, індо-буддійська та конфуціанська), які здавна об'єдну-вали людей у величезні спільноти поза національно-державними кордонами, все ще визначають, за С. Хантінгтоном, лінії роз-ломів світової політики, які є релігійними за своєю природою5. Звичайно, сьогодні суспільство, яке будує свою політику й етику виключно на цих розломах, виглядає не просто анахроністичио, а й досить зловісно: пригадаймо гірку долю народів колишньої Югославії. Сучасний толерантний та плюралістичний підхід роз-глядає релігійні переконання як особисту справу громадянина.

Але ж особисте психічне життя сучасної людини достатньо часто визначається саме цим фактором, особливо ж якщо взяти до ува-ги не тільки секуляризоване суспільство, у якому ми живемо, а людство в планетарному масштабі.

Отож, те що віруючі люди називають богоспілкуванням, або ж молитовна комунікація людини, її психологічний зміст та мов-ний вираз, - маловивчені і вимагають від науковця особливої ува-ги, тим більше, що першим, незамінним і найбагатшим способом спілкування і тут є мова. Особливо цікаві священні книги моно-теїстичних "релігій об'явлення" (або ревеляціоністських), в яких, вважається, сам Бог об'являється людям - юдаїзму, християнства та ісламу; для них "характерне благоговійне преклоніння перед словом, книгою, особливого роду літературою, що, між іншим, вказує на те, що ревеляціоністські релігії можуть виникати лише в достатньо розвинених у культурному відношенні суспільствах" . Та й комунікативна практика всіх релігій стано-вить масив, який не можна не помічати: це незчисленні моління, замовляння й заклинання, які існують стільки ж, скільки на землі існує людство. Так, за даними Книги Гіннеса у світі самих лише християнських псалмів налічується 95 тисяч. Слово лишається основним засобом богоспілкування, породжуючи розгалужену і яскраву практику.

З іншого боку, навіть спілкування людей між с о б о ю буває достатньо утруднене. По-перше, існує очевидний "мовний бар'єр" між різними