Отже, як усне, так и письмове спілкування мають свої пере-ваги та недоліки. До плюсів письмового спілкування можна відне-сти те, що ми маємо більше часу обміркувати свої думки, добрати аргументи і навіть декілька разів переписати текст, якщо він нам не сподобався або здається непереконливим. Письмове спілку-вання завжди більш точне4 у висловлюванні думок та грамотне за способом їх викладу. Крім того, письмова форма дозволяє зберег-ти наші думки та почуття для майбутнього, коли при нагоді ми зможемо скористатися, наприклад, підготовленою промовою ще раз. Водночас при письмовому спілкуванні ми позбавляємося важливого безпосереднього контакту з співбесідником - отже, не можемо скористатися невербальними засобами впливу (жестами, мімікою тощо). Також ми не маємо в цій ситуації змоги побачити сприйняття наших думок і перебудувати, в залежності від реакції іншого комуніканта, свій монолог.

В усному спілкуванні ситуація протилежна - мінуси пись-мового спілкування стають плюсами усного і навпаки. Лаконічно про різницю між цими двома видами сказав видатний англійський письменник Б. Шоу: "Існує п'ятдесят способів сказа-ти "так" і п'ятдесят способів сказати "ні", і лише один спосіб їх на-писати".

§ 3. Основні форми комунікативної поведінки (монолог, діалог, полілог)

За природною структурою мовленнєвої комунікації, нона може мати три форми (види) інтеракції - за кількістю учасників комунікативного акту.

Найперше слід охарактеризувати особливості монолугу (від грецьк. fxovoXoyot, - промова однієї людини).

Монолог за вербальною юрмою своєю не може бути занад-то коротким: це завжди більш-менш розгорнута промова, побудо-вана як вислів власної позиції або обстоювання якихось ідей. Пригадайте монологи персонажів у п'єсі: вони дуже відрізняють-ся від коротких, інколи уривчастих реплік (від лат. replico - відби-ваю), на яких побудовано діалог.

Монологічну форму мають політична промова, виступ адво-ката або прокурора, релігійна проповідь, наукова лекція, побутова розповідь, тощо. Дуже часто монолог набуває характеру письмо-вого твору: політична пропаганда виливається у форму декларації або заяви від імені певної політичної сили, партійного маніфесту, газетної статті тощо; лекція записується і друкується для читання студентами, а цикл лекції переростає у підручник і т. ін.

Монолог від початку несе в собі відбиток авторської особи-стості; якщо ж це заява від імені якогось колективу, то можна го-ворити про специфічну форму колективного монологу, у якому по-зиції окремих людей нівельовано й приведено до спільного зна-менника.

У монолозі також може міститися імітація можливих пи-тань, заперечень, реплік співбесідника чи аудиторії ("Ви хочете мене запитати, чому таке стало можливим? Зараз я вам скажу, чо-му"). Такий прийом називається прихованим діалогом.

Внутрішнє мовлення знаходить свій вираз у внутрішньому монолозі. Останній, зокрема, набув прав громадянства в якості ок-ремого прийому в європейській художній літературі ХІХ-ХХ ст., яка відкрила багатство внутрішнього світу людини і значно поси-лила психологізм художньої прози (Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Дж. Джойс). У свою чергу, це спонукало культурне суспільство

уважніше ставитися до власного "потоку свідомості" з мстою глибшого усвідомлення "праці душі". Такий монолог теж зазви-чай буває "діалогізованим": людина начебто веде дискусію з пси-хологічним опонентом, шукає підтримки у неіснуючого або відда-леного друга, намагається увійти в бесіду з Божеством тощо). Од-нак підкреслюємо, що такий монолог являє собою виключно внутрішнє мовлення: якщо людина розмовляє сама з собою вго-лос - це, як відомо, прикмета божевілля.

Діалог (від грецьк. didkoyot, - розмова двох людей) - одна з основних форм мовного спілкування. Найчастіше інтеракція відбувається якраз у формі діалогу. Діалогом є усяка тематично об'єднана бесіда, присвячена з'ясуванню якоїсь проблеми, що цікавить комунікантів. По суті, усяка вербальна комунікація - це діалог, що складається з чергування промовляння (монолог пер-шого учасника інтеракції) та слухання; потім ситуація змінюється промовлянням другого учасника, в той час, як перший слухає в свою чергу свого співбесідника; суб'єкт мовлення міняється своєю роллю з адресатом промовляння.

Водночас не слід зводити діалог до механічного обміну репліками-повідомленнями. У діалозі виділяють дещо більш ук-рупнені одиниці комунікації. У лінгвістиці (точніше - праг-малінгвістиці, що займається практичними аспектами мовлення) існує поняття мовленнєвого кроку (ходу), який "охоплює повідо-млення від початку розмови мовцем до зміни мовця" . Наприклад, у наведеному нижче діалозі налічується 5 мовленнєвих ходів:

Якого напрямку набере розмова, залежить від обох ко-мунікантів, і найпоширенішим засобом побудови діалогу вважа-ються питання. А. Гарнер та А. Піз розрізняють відкриті та за-криті питання, завдяки яким можна спрямувати діалогу тому на-прямку, який потрібен комунікантові21. Саме людина, яка задає питання, краще контролює ситуацію у розмові, оскільки співбесідник відповідає "на задану тему'*. Але це не означає, що можна взагалі ігнорувати інтереси другого комуніканта - треба пам'ятати, що ваші питання не повинні його ображати і мають бу-ти цікаві не лише вам, але й співрозмовнику.

Закриті питання потребують короткої відповіді. Напри-клад: "Ви любите каву?", "О якій годині Ви йдете на роботу?", "Чи знайомі Ви з Михайлом?" тощо. Схематично закриті питання можна найчастіше передати словами: "Хто? Коли? Де? Який?" Це питання, за допомогою яких можна