"Русь" — це самоназва корінного народу се-редньовічної Київської держави, а також назва са-мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь-кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського ет-носу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коре-нем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто-річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро-сійською та Австро-Угорською.

Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук-раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи-валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись-менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

Отже, сучасна українська літературна мова склалася про-тягом багатьох століть. Вона виникла як окрема само-стійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

Новий етап розвитку української літературної мови починається з часу виходу з друку «Енеїди» Котлярев-ського (1798 р.).

Нормальному розвиткові української літературної мо-ви довгий час перешкоджали утиски й заборони росій-ського царизму. Негативно позначилося на її розвитко-ві також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної ре-волюції, наприклад, українська мова не мала навіть єди-ного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.

З кінця XVIII і першої половини XIX століття загаль-нонародні норми нової української літературної мови по-чинають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Т. Г. Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині XIX і початку XX століття ук-раїнська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мир-ний, І. К. Тобілевич, М. П. Старицький, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. - О.Вишня, П.Тичина, М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.

21 лютого 2000 року. ЮНЕСКО оголосило цього року днем рідної мови. Здавалось би: чому дивуватись, що має вражати. Дуже гарно, дуже схвально. Так, схвально. Можуть радіти цьому англійці, німці, французи, іспанці і ще раз у цей день пишатися своїми мовами. Бо їхні мови уже невіддільні від них самих, бо їм навіть важко уявити, що довелося би від чогось чи від когось боронити свою мову.

А що ж ми? Українці та українська мова – це ніби два світи різноіснуючих і тільки в деяких точках дотичні. І сумно стає, і прикро, що у цей день мусимо ходити у “народ”, знов ж таки народ – український - і доводити йому, яка ж чудова наша мова, як потрібно її кожному знати, яку давню історію має та, водночас, - яку трагічну.

Народ – то особлива цінність, яку формують не тільки кордони, економіка, матеріально – технічні здобутки, але й мова. В початках сотворіння світу було СЛОВО. В початках сотворіння нації теж повинне бути СЛОВО.

Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовного поневолення, генетичних мутацій, цілеспрямованого переміщення народів на її тереторії, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, і велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути.

Врешті-решт ми дочекалися завершення тривалої української неволі. Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі. Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме проблеми з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції ізольовані і не мають стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, їм нерідко й досі інкримінується то націоналізм, то сепаратизм.

Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед – об’єктивно оцінити ситуацію. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована через історичні причини. Бути відкриттям для світу.

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л.Кравчука “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки.

Навіть після кількох літ незалежності мовна ситуація в Україні викликає тривогу. Українська мова слабо захищена Конституцією і вже давно (з 1989 року) існуючим Законом про мови, який демонстративно ігнорується. Державні чинники не спроможні забезпечити виконання “Державної програми розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року”, як виявляється, декларативної, або виробити гідну нашого народу мовну стратегію. А постійне маніпулювання закликами про “насильственную украинизацию”, якої насправді нема