А чи може ця вчителька поставити себе поза неписаними правилами, що усталилися у цій школі, стати, так би мовити, білою вороною не хоче. Не відомо ж, як віднесеться до цього адміністрація не на словах, а насправді. Чи може ця вчителька, підлегла директору, завучу, які і наради проводять російською мовою, відважитися ігнорувати наочний приклад, що подає керівництво. Бо ж завуч свою позицію формулює чітко — «ми еще живи». Віктору Оржехівському доводилось спостерігати, як учень молодшого класу, звернувшись до завуча українською (може вперше в житті звертався безпосередньо до завуча) і отримавши відповідь російською, сам пере-ходив на російську, і дуже сумнівно, щоб він поза уро-ками ще раз звернувся до завуча або до інших в його присутності українською до кінця свого навчання в школі, в школі з українською мовою навчання. Та й для ін-ших учнів такий випадок був промовистим уроком. А скільки таких шкіл “з українською мовою навчання” по всій Україні? Скільки таких вчителів і завучів? Поки що безліч.

Російська мова посіла командні висоти і дуже винахідливо утримує їх. Можна, наприклад, побачити на дверях службового кабінету освітянського чиновника шільду українською мовою (посада, прізвище, ім'я, по батькові), а на його службо-вому столі, на підставці перед очима відвідувача — ро-сійською. Інформація? Про що?

Ось картинки з іншої сфери, теж державної. Теле-журналіст бере інтерв'ю у військового начальника. По-чинає українською мовою, а коли чує відповідь російсь-кою, то теж переходить на російську. Яку мету ставить така режисура? Не показати ж сумніви у здібностях на-чальника, мовляв, не здатний той начальник зрозуміти запитання українською мовою після стількох років життя в Україні та служби в Українській армії?

А ось молоді солдати після прийняття присяги діля-ться перед телекамерою своїми враженнями. Мова у них російська. Перше, що спадає на думку, серед них немає такого, хто вільно володіє українською мовою, а їхня рідна мова російська. А потім камера показує їх в колі рідних та близьких і чуємо, що всі вони спілкуються між собою чудовою українською мовою. Знаючи як го-туються такі «експромти», хочеться запитати у організа-торів телезйомки: чи не те вони хотіли підтвердити, що в армії має бути російська мова, українська — для дома-шнього вжитку?

Гірко читати свідчен-ня харківського учня Олексія Голозубова про те, як він «відчував страшну образу гніту і приниження», коли йому поставили умову: хочеш приймати участь в олімпіаді — переходь з українського в російський клас, «як невимов-не боляче пече дискримінація», як не сприймається все українське (ПЛ, N 6, 2000). Хіба б могли так чинити без підтримки? І це відбувається сьогодні.

Погано, коли загострюється мовна проблема. Але ситуація стає небезпечною, коли мовну проблему поши-рюють за її межі. Львівський екскурсовод, що проводив екскурсію з київськими школярами, чомусь торкнувся і мовної проблеми, і почав з упевненості про те, що ро-сійська мова в Україні таки стане державною, а закінчив відкриттям — раніше українців у Львові взагалі не було. Репліку про Данилу Галицького залишив поза увагою. Дивно було, коли цей екскурсовод, показавши в бік па-м'ятника І.Франку, обмежився словами — пам'ятник українському письменнику. Натомість про братство, членом якого є, говорив досить розлого, не раз протя-гом екскурсії звертався до цього. Учасники екскурсії, вчителі і учні, сприйняли цього екскурсовода з гумором. А якщо у частини львів'ян гумору не вистачить?

Шлях до порозуміння — повна відвертість, аналіз, правда до кінця. Говорять, наприклад, що в Швейцарії три офіційні мови. Це правда. Але без продовження во-на може стати напівправдою, що е не меншим злом, ніж неправда. Продовження ж в тому, що Швейцарія — кон-федерація кантонів. Кантони — це держави із своїми конституціями, парламентами, урядами, мовами. В ні-мецькому кантоні — мова німецька, у французькому — французька. Ретороманській мові надається державна підтримка, бо зникнення бодай однієї з суцвіття мов світу розглядається, як втрата для людства.

Стверджувати, що існує якась небезпека для ро-сійської мови безглуздо, бо у російської мови є Росія. А про небезпеку для української мови треба говорити в повний голос поки не пізно. Ставити українську мову в рівні умови з російською просто несправедливо. Уявімо собі двох братів, один за сприятливих умов набрався сили і здоров'я, інший в умовах гноблення, а то й запе-речення права на саме життя, силу і здоров'я втратив, Невже справжній брат не підтримає слабшого, навіть відриваючи від себе. Якщо не враховувати байдужих, то опонентів можна поділити на тих, хто стоїть за відро-дження української мови шляхом надання їй пріоритетів, і інших, які будь-що не хочуть допустити звуження сфери російської мови в Україні.

Критерій поділу — не за етнічними, а за моральни-ми ознаками. Згадаймо, що збагачуючи культурну скар-бницю України, землі, з якою їх пов'язала доля, Б. Чичибабін не відмовлявся від рідної російської мови, так же, як В.Габсбург — від німецької, як Р. Чілачава — від грузинської. Їм було притаманне глибоке почуття справедливості. Почуттям справедливості при виборі життєвої позиції, за його власним визнанням, керувався і перший Міністр оборони України Костянтин Морозов, за походженням, до речі, росіянин, який досконало опа-нував українську мову за якихось три місяці.

Громадяни нашої держави, як і всякої іншої, мають мовні обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної