Мюллер стверджує, що давно ще перед санскритом він згас, але те ж саме мабудь сказали б і про давню скандинавську, якби Ісландії вже не існувало. Для західних ерудитів, заглиблених у свої дрібниці, й "Русьландія" також леде чи існує, тож не будемо цьому дивуватися. Не дивуватимемося й нашим рідним ерудитам, для котрих українська мова теж майже не існує. Коли одного з них я нарешті переконав, що українські закінчення -в, -вем [дивись вище] є старішими від старослов'янських, російських та польських -л, -l, -lem, бо такі самі знаходимо у санскритських -wam, -wa, у латинських -vi, -bam, тоді до невимовного мого здивування, вчений професор, наче жалкуючи, що надто далеко відійшов від рутини, що зрослася з ним, раптом захитався та мовив: "Так... але... хоча... а хто знає, може дійсно малоросійське [українське] -в, -вем все ж походить від -л!.."

Відомо, що прийменники по-, на-, поєднуючись з коренями дієслів утворюють нові слова. Прийменників цих уже не зустрічаємо у первинному вигляді в інших мовах, але нові корені, що походять від них, були запозичені з української так званими класичними мовами, зрозуміло ще перед розділенням племен. Так, від українського полити (від дієслова лити, розмочити, наприклад, дощем) походить болото, замість "полото", "полито" (багнюка), польське boloto, італійське loto, замість boloto, bloto, латинське lutus, німецьке land, польське lad, французьке boue (укр. багно) тощо. Ми бачимо тут, що первинне болото, або багно перейменовувалося на значення земля в інших народів, що жили у вологому кліматі [те що для праураїнців було болотом чи багном, для цих країн було звичайною землею]. Не лише давня Німеччина, але й давня Індія були вкриті лісами.

Від українського тяти (різати, рубати), польськ. ciac, санскр. ciati (відрізає). Від укр. стинати (зрізати), польськ. scinac, лат. scindo, санскр. thsindami (ріжу), грецьке schiso, німецькі schinden (здирати) та schneiden (різати). Але й українське тяти змінюється на тюк, цюк, тюкати, цюкати, польське ciukac (робити надрізи), звідси ж укр. сікти, сікач, сокира, польськ. sikac, siekiera. Від українського посікти (у значенні зробити дуже дрібним) походить пісок, санскр. pis, pish, pinashmi (сікти, товкти, дрібнити), латинське pinso. І тут українське і зустрічаємо у санскриті та у латині, як і наш прийменник по-. Його зустрічаємо й у латинському potens, що походить від укр. слова потяг, потуга, тягар, польське tego (тяжко), potega (потуга), potezny означає те саме, що й санскритське pattjati, лат. potis-est, potestas, ex potent-tas, potentia (сила), анґлійське tense, tension (напруга), грецьке despotes. Від українського пора походить укр. поратися, журитися, польське nurzac sie (укр. занурюватися), nurzac sie (знемогати), ponury (укр. понурий), грецьке poneros (злий, хитрий). Від українського сполом, польськ. pospolu, pospolstwo (простий народ), звідси латинське populus замість "pospulos", італійське popolo, французьке peuple, анґлійське people (народ), грецьке pollos (багато), polis (місто), лат. pollere politicus тощо, які вже майже не можливо впізнати з точки зору первинних форм, наприклад, германське та анґлійське folk (натовп, народ).

Проте, у інших мовах нерідко відкидаються наші прийменники, наприклад, українське вдома, в домі - латинське domi (вдома), але й росіяни часто кажуть дома без в-. Від українського віяти походить вітер ("вітер віє"), польське wiater, санскр. wata, лат. ventus, анґл. та німецьк. wind, але вже від вінути, повітря, рухатися по вітрі походить анґл. weather, німецьк. wetter (погода). Українське по- тут відкинуте, так само як у нормандському fundu - (з)находити, відкинуте на-. Латинське та грецьке aer, анґл. air (повітря) вже важко впізнати.

На закінчення мушу зізнатися, що у цьому короткому викладі моєї порівняльної праці я не мав претензій й навіть можливості вичерпати питання про походження арійських мов, але тим не меньше, те що я тут сказав, здається не залишає сумніву, що як українська, так і російська (переважно народна) мови розвинулися самостійно, без допомоги так званої старослов'янської [хоча російська зазнала від останньої зачно більшого впливу], ще у доісторичний час, і що перша з них, пануючи у центрі слов'янського світу [і Європи], найменьше між усіма старими й новими арійськими зазнала викривлень. Щодо доказів, які ґрунтуються на історії, то й літопис ["Панонське житіє Кирила"] вчить нас, що св. Кирил знайшов уже в Корсуні Псалтир та Євангелію "руськы письмены писано, и чловека обрет глаголюша тою бесідою..."

Певно, читач вже досить втомився від настільки сухого та невдячного (в нас) предмета, та нехай дозволить мені поставити ще одне питання. Чому, володіючи найбільшою та найбагатшою країною, що спиралася на два моря, Чорне [яке раніше звалося Руським, зрозуміло від Русь, а не від Росія] та Балтійське, наші доісторичні пращури відстали від усіх арійських племен? Відповідь на це, здається, дана вже Геродотом, котрий розповідає, що за межами земель скитів-кочевників та рільників (хліборобів) мешкали на схід від Дніпра (у сьогоднішніх Орловській та Тульській губерніях [нині області Росії]) племена іншої породи, котрих він називає антропофаґами, тобто людожерами. Деякі з них запозичили у скитів одяг, а інші разом з тим і мову; тож, ці чужинці жили у цій місцевості довший час ще до Геродота, якщо встигли перейняти навіть мову. З цього можна зробити правдоподібний висновок, що один з російських діалектів, "акаючий", утворився вже перед Геродотом, та до існування Греції