1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 341. 

2 Чапленко В. Названа праця. — С. 372.

Українізація декларувалася, але не здійснювалась. У 1921 р. при УАН був створений Інститут наукової мови, але коштів на його утримання не було виділено. Упало видання українських книжок: якщо в 1917 р. українською мовою їх було видано 747, а російською 452, то в 1922 р. це співвідношення мало такий вигляд: українською 186, російською — 491.

Після утворення СРСР у 1922 р. і проведення XII з’їзду РКП було взято курс на зміцнення довіри національних республік до центральної влади. З цією метою виявлено далеко більшу увагу до національних мов і культур. Ще в 1921 р. Сталін на X з’їзді РКП (б) говорив про те, що й міста в національних республіках повинні «націоналізуватися». У резолюції X з’їзду КП(б)У від 29 листопада 1927 р., відомої під назвою «Про завдання культурного будівництва на Україні» подано статистичні дані щодо українізації книговидання, школи, преси, наукових установ, до яких було залучено вчених із інших міст і навіть із-за кордону, відзначено роботу над упорядкуванням українського правопису, над підготовкою термінологічних словників тощо. Значно зросла масова преса. У Києві тоді виходила досить солідна газета «Пролетарська правда», в Одесі — «Чорноморська комуна», в Дніпропетровську — «Зоря» і журнал з тією ж назвою. Крім того, виходили часописи «Червоний шлях», «Життя і революція», «Гарт», «Плуг», «Молодняк», недовговічні «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Глобус» у Києві, «Всесвіт» у Харкові, а також науковий журнал за редакцією М. Грушевського «Україна» та ін. 1  

1 Чапленко В. Названа праця. — С. 402.

Наукові праці співробітників Академії наук видавалися переважно українською мовою (80 %).

Про роботу над виробленням правопису й подальшим розвитком мовознавства йтиметься наприкінці цього розділу. А зараз варто зазначити, що вияв уваги до української мови, певні успіхи в галузі освіти й культури знову пробудили ентузіазм в української молоді, що прагнула знань і самовираження. Стала зростати літературна літоросль, насамперед кількісно. З’явилося з десяток різноманітних літературних груп: неокласики, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «ВУСПП», «Вапліте», «Ланка», «Марс», склад яких, крім неокласиків, постійно змінювався. Так, В. Сосюра переходив з однієї групи до іншої.

Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто починав свою творчість до Жовтня, і тих, хто прийшов у літературу на гребені революції, можна аналізувати їхню творчість за літературними групами, але, як уже було сказано, межі цих груп були досить хисткими, та й самі групи існували недовго; можна, як це роблять літературознавці, простежувати мовно-літературну творчість за трьома «хвилями»: післяжовтневий час, 60—70-ті роки, 80-90-ті роки; можна розглядати окремо художню мову материкову й діаспорну. Спробуймо об’єднати всі чотири можливості, розглянувши спершу творчість символістів, неокласиків, Вапліте, далі тенденції розвитку мови вигнанців, зокрема належних до так званої «празької школи». Окремої уваги заслуговує мова реалістичної й історичної прози. Залишив по собі слід у мові прозовий і драматургічний неоромантизм. І хоч сумний спогад в літературі й мові навіюють 30-ті роки, але й про них згадати треба. Певне піднесення літературної творчості спостерігається в роки війни 1941 — 1945. Але цей же час породив нову хвилю втікачів від сталінської дійсності. Під їхнім впливом згодом виникає і розвивається ньюйоркська поетична група. Могутнім сплеском нової літератури й оновлення поетичної мови стали 60-70-ті роки. Окремо, очевидно, слід розглянути творчість тих, хто повернувся в літературу з далеких таборів після 20-30-х років заслання. Збагатилася новими ідеями, образами, словесним матеріалом література на історичну тематику. Нарешті, «четверта хвиля» — письменники 80-90-х років. Про них буде тільки згадано, бо як певний окремий напрям вони ще не визначилися. Звичайно, не може бути й мови, щоб розглянути мовотворчість усіх живих і покійних письменників. Це можна було б зробити, якби аналізувати їхню творчість за наперед заданими ознаками: особливості лексики певного періоду (кольористика, реалії життя, архаїзми і под.), але в такому разі мовні особливості кожного розчинялися б у загальній масі.

Символізм, як відомо, зародився на початку XX ст. Одним з його найталановитіших представників, крім О. Олеся і Д. Загула, був ранній П. Тичина.

Творчість П. Тичини, що постала в дореволюційні роки, можна визнати зі імажиністську. В. Барка, можливо не без деякого замилування й перебільшення писав, що цей поет «був найвизначнішим ліриком нашим по Шевченкові, належачи до ряду, де — автор «Слова о полку Ігоревім» і сам творець «Кобзаря» 1.  

1 Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 543.

Як і всі символісти взагалі, П. Тичина використовував церковнослов’янізми, або, якщо точніше, — то слова з конфесійних книг: Господь іде, Голуб-дух, Мадонна, херувими, грезет із риз, псалми, благовісні руки і под., наприклад: «Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь. — Мов перед образом Мадонни. Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись дзвони. — Узори сліз» («Квітчастий луг»); «Тут говорять з Богом. Тут йому скажу — хтось заплакав за порогом — з херувимами служу...» («У собор»); «Спинилась Божа мати, заплакала сльозами («Скорбна мати»); Уже ми тобі ані пісень, ні псалом не воспоєм диким хором» («Мадонно моя»). Є у П.