Повернімося до літературних об’єднань. Крім І. Сенченка та А. Головка, з «Плугу» вийшли також Д. Бедзик, В. Гжицький, Г. Епік, П. Усенко, Н. Забіла, І. Кириленко, В. Минко, П. Панч, О. Копиленко (належав також до «Гарту») та ін.

На особливостях мови О. Копиленка зупинімось окремо.

Після І Всесоюзного з’їзду письменників 1934 р., на якому М. Горький обгрунтував засади нового мистецького методу — соціалістичного реалізму, всі інші літературні напрями на всьому терені СРСР припинили своє існування. Утверджувався соціалістичний реалізм і в Україні.

Характерною особливістю соціалістичного реалізму, а відповідно й мови творів, написаних цим методом, була агітпропівська спрямованість на «виховання нової людини».

Яскравим прикладом соціалістичного реалізму 30-х років є романи О. Копиленка, зокрема «Дуже добре» й «Десятикласники». Ці твори буквально пересипані такими патетичними фразами, як «Невже ви думаєте, що так можуть робити свідомі піонери, радянські учні, з яких має вирости нове покоління борців, червоноармійців, пілотів, інженерів, лікарів, комсомольців, комуністів» («Дуже добре»); «В нашій країні виростають кращі люди в світі. Вам належать вирости найкращими; Вибирати собі професію не жарт. Хоч правда, в будь-якій галузі головне — це якнайбільше принести користі любій Радянській Батьківщині, що виростила, виховала і проклала всім їм шлях до життя» («Десятикласники»). А ось картини радянської дійсності: «Нові заводи виростають щороку» («Дуже добре»); «Шумить глуха, дика тайга, бушує шторм північного моря, завиває пурга в безмежній тундрі, палить невмолиме сонце в гарячій пустелі, а уперті, незламні герої праці завойовують, перемагають і пустелі, і тундру і тайгу...» («Дуже добре»). На цій лексиці і фразеології виховувалося ціле покоління — діти, підлітки, юнаки 20-30-х років. І хоч з плином часу вони усвідомлювали, що лексика — це одне, а реалії життя — це зовсім інше, але ілюзії все ж залишалися: якщо не тут, не на нашій вулиці, не в нашому кварталі, не в нашому селі чи місті, то десь поза нами існує те життя, про яке співають у пісні, розповідається в школі, пишеться в книжках і висвітлюється в кінофільмах. Так мова впливала на формування колективної свідомості і позначалася й на індивідуальному сприйнятті світу.

Прищеплювалася також шпигуноманія. Батьки цього покоління билися з денікінцями, махновцями, петлюрівцями, білополяками, а їм лишилося виловлювати їх рештки, що вжилися в радянську дійсність, але, звичайно ж, служать іноземним розвідкам. Таким є

Медовий (зверніть увагу на прізвище!) із «Десятикласників». Отже, класова чуйність — головна чеснота радянської людини.

У творах О. Копиленка жодного разу не згадується Україна, українська наука й культура. Помічається тенденція до «Зближення» української мови з російською, про що свідчать такі, наприклад, слова, як одіяло, рискувати, мостова, конструкції типу скрипка краще, ніж рояль і под.

Звичайно, романи О. Копиленка не позбавлені й реалістичних рис. Вони засвідчують шкільну лексику 30-х років: «незадовільно» за поведінку, староста класу, громадські доручення, керівник класу, урок, завпед, прогул, викладач, вихователька, підручник, настукати «побити» (із тодішнього шкільного жаргону), педагогічна рада, ланковий, задача, приклад, зошит, дзвінок та ін.

Представницькою творчою групою був «Молодняк». До нього належали С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Д. Гордієнко, Я. Гримайло, С. Голованівський, О. Донченко, О. Корнійчук, С. Крижанівський, О. Кундзіч, Т. Масенко, Л. Первомайський, Л. Смілянський, П. Усенко, А. Шиян, та ін. Зрозуміло, що описати індивідуальні особливості мови кожного з цих письменників немає змоги. Та цього й не треба робити. Адже це була молода генерація, яка повністю прийняла революцію і з якої партія виховувала саме тих письменників, які їй були потрібні — оспівувачів «щасливого життя».

У середині 20-х років у літературу ввійшов Л. Первомайський. Перша збірка його творів «Терпкі яблука» побачила світ у 1929 році. Працює він і в галузі драматургії. Його п’єси «Коммольці», «Невідомі солдати», «Ваграмова ніч», «Початок життя» ставилися в багатьох театрах України і поза її межами.

Звичайно ж, поет-комсомолець славить революцію, але робить це талановито і з загальнолюдських позицій. Його ідеалом є небо: в небі сяють зорі звитяг, зелений небозвод; небо входить і до складу метафор: Мінарети шпилі об небесний граніт обламали. Деякі з цих метафор досить сміливі, такі, що пізніше трапляються в поетівшістдесятників: Зоряні в небо вбито клинки. Звичайно, це не єдине слово, що стає основою метафор. Ці тропи в поета досить часті і завжди оригінальні: Сплять шофери в обіймах таксі; На вулицях міста туман обнімався з стовпами і под.

Л. Первомайський володіє здатністю тонко відчувати й передавати ритм. З цією метою він часто користується називними реченнями і навіть може розривати слово з тим, щоб його друга частина римувалася з цілим словом цієї ж строфи, наприклад:

Лісок.

Над ліском —

і вітер, і жар.

Пісок.

Над піском —

Збіговище хмар.

Гурт

хмар.

Злив

свист

Рвав

марш

гор-

ніст («Балада перемоги»).

За допомогою відповідного ритму досягається відтворення швидкості:

Велосипед — вперед,

педаль — і

далі,

далі...

Тікає шлях — ого! лови!

Волосся вітер запліта

в спіралі («З гори без тормоза»).

Якщо у В. Сосюри улюблений колір синій, у М. Рильського — зелений, у М. Бажана — червоний і чорний, то в Л. Первомайського, як у М. Рильського, — зелений: долина — клин зелений, зелений небозвод, зелененький гай, зелений червень, зелена іскра та ін.

У віршах Л. Первомайського трапляються ремінісценції з творів Т. Шевченка. Так, у «Трипільській трагедії» маємо:

Реве та стогне широкий і ревучий

Дніпро внизу.

А лани широкополі —

і жита в ланах.

Ще: І кров сторіками Дніпро у синє море.

Продовжується започаткована П. Кулішем традиція історичного