Роздрібнене дощенту крушить

Закон життя. І де ж вогню

На вожденят вошиві душі,

На лицедіїв метушню,

На їдь продажної безради,

На яди дідичної зради.

На віковий коловорот

Хохлацьких ахів і глупот?

Та все ж поет вірить у свій народ, сподівається на його відродження:

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Як прийнято в українській поезії — материковій і діаспорній — Є. Маланкж уміє обігрувати в слові кольори:

Все далі висиха Синюха

Й линя її весела синь.

До празької поетичної школи, метром якої справедливо вважають Є. Маланюка, належать також О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз. О. Ольжич — майстер українського вірша, обдарований епічним хистом. Як писав В. Державин, «належне ідейне й мистецьке сприйняття поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літературної культури — ба навіть чималої обізнаності з передісторією та історією Європи» 1. Ольжич — борець. Він, як і Є. Маланкж, за сильну державу, якій присвячує і свою поезію, і своє життя. Тому в його віршах панують як ключові слова кров і смерть, тому так часто зустрічається батальна лексика: граната, кіннота, лаву розгорта, залога, револьвер, кулі в магазині, здобутий в огні бастіон, цівка, окопи, траншеї, контратака, бій, постріл та ін. В. Державин справедливо закидає поетові, що серед цієї лексики трапляються «модернізми» загальноєвропейського вжитку 2, які скоріше можна було б назвати архаїзмами (барикада, петарда, мортири і под.). Загальна громадянська спрямованість поезії Ольжича штовхає його й на зловживання газетною стилістикою, до якої той же В. Державин відносить такі вирази, як «потворно оголена суть», «зрада ідеї», «тендітні квітки пансіонів» та ін. 3 

1 Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 538. 

2 Там же. — С. 582. 

3 Там же.

«Наступальний» характер поезії Ольжича зумовлює уривчастий синтаксис, часте звернення до називних речень, простих безособових речень, наприклад:

Одвага. Непохитність. Чистота.

Милується! Беріть! І будьте, будьте!... («На полі бою»);

Зв’язковий. Сухе привітання.

Кашкет, окуляри, ровер («Грудень»);

Ми жали хліб. Ми вигадали млин.

Ми знали мідь. Ми завжди воювали («Археологія»);

Ні кроку зі шляху, ні думки назад,

Ні хвилі даремне на місці («Грудень»).

Не цурається Ольжич церковнослов’янізмів (словоблудіє, благословеніє), засвідчується і зв’язок з південно-східною Україною (ріша, замість рішає, вирішує); як і в Є. Маланюка, є в нього ремінісценції зі «Слова о полку Ігоревім»:

Давнім трунком, терпкістю Каяли —

Ці — і кров, і смерть («Давнім трунком...»).

За спостереженням В. Державина, Ольжич майстерно оперує ономатопеєю (звукописом) 1, особливо часто вдаючись до нагромадження плавних /р/ і /л/, напр.: Глухо храми упали у норах розбитих палат.

Як писав Д. Донцов, Олена Теліга була «поеткою з Божої ласки» 2. Вирази й образи, якими повна її поезія, — це: вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха» 3.  

1 Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське слово. — Ч. 2. — С. 587. 

2 Донцов Д. Поет вогняних меж // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 600. 

3 Там же. — С. 601.

Як і в інших поетів празької школи, поетична увага О. Теліги прикована до України: «Найчастіше слово — Україна» («Пломінний день»). Горить її душа, пломеніють її почуття, животворним вогнем сповнена її поезія: запальний квітень, вогонь спокус, вогонь отрути, кришить вогонь із кремнів, горіння тіла, палити серце, полум’яне пекло та ін. В метафорі домінує сонце: «П’яним сонцем тіло налилося» («Літо»); «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив» («Сучасникам»).

На формування О. Теліги як поетеси значний вплив справив Л. Мосендз. За своїми поетичними уподобаннями він належав до неокласиків.

Характеризуючи мову письменників празької школи, ми вже заглибилися в 30-ті — початок 40-х років. Правда, раніше вже йшлося про мовотворчість П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Головка, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Копиленка. Ці письменники пережили несприятливі для художньої творчості роки. Кожен посвоєму. Пішли з життя або були усунуті від творчої роботи М. Хвильовий, Остап Вишня, В. Підмогильний, В. Чечвянський, М. Куліш, Б. Антоненко-Давидович, З. Тулуб і Десятки інших письменників. У мовознавчій літературі панував терор.

У травні 1928 р. у Харкові відбулася правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правописний кодекс. Зберігаючи традиційну українську графіку, вчені докладно опрацювали орфографію та вперше унормували правила української пунктуації.

Орфографія «Українського правопису», схваленого 1928 і виданого 1929 р., була побудована на компромісі: українські з походження слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Як зауважує Ю. Шевельов, «для двох частин України, розділених політичним кордоном, вибір л чи ль, г чи ґ зумовлювався російським або польським впливом, і в кожній частині друга система була невідома в щоденному вжитку. Накидати невластиву вимову та ще й не всім, а тільки деяким чужим словам, означало вдатися до нечуваного досі мовного експерименту. Не знати, чи такий експеримент вдався б у незалежній державі; з певністю можна твердити, що при двомовній інтелігенції і невисокому рівні освіти серед решти суспільних прошарків, коли частина мовців щойно проходила українізацію, — шанси на його успіх були невеликі. Іншими словами, не було соціяльно-політичних передумов, конечних для вдалого завершення експерименту. Правопис 1928-1929 рр., дарма що старанно опрацьований видатними мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу» 1.  

1 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — К., 1987. — С. 161.

Інша справа — лексика, галицькі лексичні елементи, зокрема термінологія, увійшли в тодішні словники і стали