І. Багряний — уродженець Полтавщини. Про це дають про себе знати в текстах творів і неусвідомлені росіянізми (безобидна забавка), і характерні для цього регіону звороти (сукин копі), і окремі лексеми (койде, вшнипитися, рябець, залебедіти, двері роззяплені), а зрідка й граматичні форми (хотять). Відчувається й вплив Півдня України: аргат «найманий робітник» (рум. argбt з нгр. Ьсгбфхт), моргуля «жмут», «ґуля», «пухлина» та ін.).

Проте ні в Україні, ні в інших місцях колишнього Союзу І. Багряний не писав. Його творчість починається на Заході, в середовищі еміграції, переважно західноукраїнської. Тому не дивно, що в його мову проникає чимало галицизмів типу збігця, офіра, мурин, сильвета, обцаси, рурка, віндова клітка, однострій «мундир», звомпити, тресувати «тренувати», алярм «тривога», скрахувати «зазнати краху» і под.

І. Багряний широко використовує абстрактну лексику: апатія, бравада, дилема, експансив, епопея, експресія, індиферентний, ігнорація, інтерпретація, інстинкт, комфорт, компетенція, консистенція, примітивізм, прострація, психоз, прерогатива, регламент, реліквія, рефлексія, сентименталізм, філантропія та ін.

Уперше тут представлена «радянська» лексика й фразеологія у всій її оголеній простоті. На першому місці тюремні слова типу кормушка, на оправку, давай з віщямі, повєрка, спання «валет в ялинку» і «валет в замок»; брехалівка «натоптана людьми камера», баланда; далі слід виділити слова, стосовні роботи «органів»: сексот, ворог народу, «єжовські рукавиці», донос, «архангели», «енкаведисти», них — пих «розстріл», розколотися «признатися в нескоєних гріхах», службист, зрада, злочин; називаються й ті, кого прийнято іменувати «ворогами народу»: петлюрівці, хвильовісти, шумськісти, терористи, диверсанти, контрреволюціонери всіх мастей. Характерна тут і фразеологія. Є вирази, за які в свій час саджали (Як був Миколка дурачок, була булочка п’ятачок), і ті, в ім’я яких саджали (жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє, партія і уряд, ліпше поламати ребра ста невинних, аніж, пропустити одного винного; бітіє опрєдєляєт сознаніє; коли ворог не здається, його знищують і под.). Зафіксовано тут і ту фразеологію, що мимоволі поставала в 30-ті роки: Єжов не Ягода, весь народ став врагом нарада.

Як письменник І. Багряний принагідно творить слова-оказіоналізми. Це здебільшого відіменникові дієслова: політикувати, зідіотіти, скалозубити, бандитувати. Але й іменники від дієслів теж можливі: розлегенднення всіх легенд. Дуже виразними є прикметники розстопроклята епоха, кулакастий. Використовуючи традиції 20-х років, письменник замість росіянізму льотчик уживає українське утворення літун, а відповідно й прикметник літунський; правда, згодом обидва слова не прижилися. У творенні емоційно наснажених слів використовуються суфікси: монбланища лайки, товкотнява.

Фразеологія, вживана в творах І. Багряного, переважно спільноукраїнська: ні пари з уст, сиділа як на голках, ні за цапову душу, клеїти дурня, дати маху, говорили більше натяками, на здогад буряків, тримати язика за зубами, посмієтесь на кутні. Проте сюди прориваються й утвори радянської доби типу: це, як кажуть одесити, дві великі різниці, до лампочки, тихіше на поворотах і под. Відлунням тієї доби, коли міщанство всіляко принижувало українську мову, є вирази типу самопер попер до мордописні.

Використовуючи традиції української літературної мови, І. Багряний інколи вдається до церковнослов’янізмів або євангельських виразів: владоімуща жінка, глас вопіющого в пустелі, гірку чашу випив. Поряд можуть траплятися вирази, що становлять собою протиставлення: світ любові й терпимості — світ злоби й зненависті. Є й парадоксальне поєднання слів: Лазня була ідеально брудна.

Не оминає письменник росіянізмів. Це й важко було б йому зробити, беручи до уваги мову радянської тюрми. Тут і понятно, бистро, должні, людішкі, заключеніє, бодрствування, не к спіху, але тут і слова з емоційно нейтрального лексикону хазяїв — дєвочка, рєбята, женщина. Є й авторська оцінка окремих росіянізмів: «Кошмар»? — це російське слово прекрасне, але слабе (ідеться про «порядки» в тюрмі).

Іще одна поетична душа знайшла свою долю на Заході. Ідеться про Олега Зуєвського. Він типовий символіст, тому-то слова в його поезії далеко не завжди відповідають тим реаліям, які вони позначають: їх зміст треба шукати в тому символі, який творить письменницька уява. Так, поет жодного разу не вживає у своїх віршах слова Україна, хоч саме їй він присвячує свою творчість. Але ми впізнаємо свою вітчизну в таких образах, як «світлий луг і жовтаві ромашки», «старі дуби, де ходить мати, скопує гроби, щоб посадить на них васильки й м’яту», «полохливо розбіглись ниви» і под. Ю. Шевельов, можливо, з зайвою категоричністю твердить, що навіть «маленька поезія Зуєвського ставить великий хрест на всю нашу колопоетичну епігонаду» 1.  

1 Шевельов Ю. Велика стаття про малий вірш // Українське слово. — K 1994 — Ч. 3. — С. 93.

Це не зовсім точно вже тому, що деякі образи О. Зуєвського перегукуються з ранніми поезіями П. Тичини, а пізніше їx нагадують антропоморфізми І. Драча, наприклад:

Берестки не йдуть у хату,

Поставали на причілку,

Лиш один із них крислату

Простягає в неї гілку («Трикутник Павля Клее»);

порівняймо тичининське:

Ромашка? — здрастуй! І вона тихо — здрастуй! («У собор») Про І. Драча ще мова попереду, але доречно навести рядки з його вірша «Калина на тому світі»:

...крізь усю планету

До мене рідне деревце прийшло,

З Теліженець калина проросла,

Прорвавши твердь кремнисту планетарну,

Щоб міг до неї серцем притулитись...

Антропоморфізація — частий прийом у О. Зуєвського; порівняймо ще: «Дощу прихід — весілля наче: